Chapter 12

Вільям

Алекса від ранку не бере трубку. Ні з першого, ні з третього разу, невже після вчорашньої розмови вона подумала що вона може дозволити собі запізнюватись. Мене справді це виводить із себе, адже співробітники, знаючи мій темперамент намагаються приходити та йти з роботи хвилина у хвилину. Звучить доволі педантично. Клацаю по внутрішньому телефону:

- Дай мені знати коли з’явиться Шевченко, - стараюсь промовити спокійно, але всередині бурлять нерви. 

- Звичайно, містер Леджер, як тільки з’явиться я вам повідомлю.  

Стрілка годинника тягнеться до дев’ятки і я набираю знову, Алексу та мого секретаря, проте відповіді не отримую, тому зібравшись вирушаю до батьківського дому, якщо дівчисько не розуміє правил,то потрібно пояснити їй ще раз, що запізнень або прогулів терпіти я не збираюсь і що з подібними витівками вона точно підписує собі вирок на звільнення. 

Мчу додому і нервово відчиняю двері. Тихо. Невже вона вчора не поїхала додому? Піднімаюсь на другий поверх і застигаю і німій мовчанці, бо на ліжку лежить Саша, скручена клубком, волосся сплутане, шкіра мало не зеленого кольору і сама дівчина важко стогне. 

- Сашо, що з тобою? - мій голос звучить дивно, зовсім не так як я того очікував. - Ти впорядку?

- Дідько, ні, передай керівництву ресторану, що їхні молюзки повне лайно, - стогне дівчина тримаючись за живіт. 

Підходжу до ліжка і присідаю, пантера зараз більше схожа на нещасне кошеня, тільки зелені очі по своєму хижі. 

- Чому не подзвонила?

- Леджер, якщо ти хочеш винести мені покарання, то, будь ласка, не зараз. Мене тошнить, тому будь ласкавий, не погіршуй ситуацію. - Її обличчя виглядає втомленим, наче вона цілу ніч не спала.  

- Кошеня, давай відвеземо тебе у клініку, - ніжно торкаюсь руки. 

- Боюсь твоя дівчина розцарапає мені обличчя якщо ще раз помітить нас разом. 

- Не час для ревнощів, дівчинко, - усміхаюсь, - ти зараз зовсім не виглядаєш на грізну пантеру. 

- Не потрібно нічого, я полежу ще трохи і все пройде. - Хоча по зеленому обличчі я розумію, що нічого не пройде. Тому стягую покривало, і чорт забирай, дівчина в одній білизні, стараюсь не показувати свою розгубленість. Відвертаюсь і витягую з її шафи спортивні штани та футболку, допомагаю піднятись із ліжка та одягнутись. 

- Тримайся за мене, - обіймаю її, та веду вниз сходами. Відчиняю двері автомобіля та допомагаю сісти, відмовляю своїй манері розганятись до ста, натомість їду повільно, тому до лікарні прибуваємо десь за хвилин двадцять п’ять. Допомагаю Алексі піднятись та веду її до кабінету, і увесь час звертаю увагу на те, як її долоні міцно тримаються за мою руку. - Ей, ти лікарів боїшся?

- Ні, тобто не те щоб боюся, - запинається Саша, - просто … - підходить наша черга і дівчина чіпляється за мене сильніше. 

- Хочеш я піду з тобою, - очікую відмови, але дівчина поспішно киває головою. 

- Будь ласка, - вимовляє тихо з проханням і я бачу приховані сльози на її очах. 

- Тихо, Сашо, ти чого? Все буде добре, я поруч. - Не розумію її реакції, адже це зовсім не схоже на звичайний страх, це паніка, дівчину трясе, тому ніжно пригортаю її до грудей, на що вона починає схлипувати і тремтіти. 

- Будь ласка, не йди, благаю, - схлипує Алекса, і чи не вперше у житті у моїй душі щось ламається, - Не йди. - піднімаю голову дівчини, витираючи доріжки сліз. 

- Все буде добре, ти мені віриш? - серйозно запитую, дивлячись їй прямо в очі. Невпевнено киває. Беру дівчину під руку та заводжу до кабінету, вона всім тілом намагається притиснутись до мене та уникає погляду лікаря, тому я стараюсь пояснити ситуацію у загальному. 

Саша сідає на стілець і недовірливо зводить погляд на лікаря, слухаючи рекомендації. З лікарні виходимо через півгодини, я все ще допомагаю їй сісти у машину. 

- То чому ти так боїшся лікарів? - запитую, поглянувши на дівчину. Вона виглядає наче прйшла сім кіл пекла, очі червоні від сліз. 

- Я коли була маленька, то теж щось з’їла не те, мене відправили у лікарню, виявилось що у мене апендицит, я перелякалась тоді, ще й лікар злий був, мама залишила мене з ним наодинці і він наче спеціально почав тиснути по моєму животу, потім операція була, а я страшно боялась крові, і ті пов’язки після операції, - Саша зажмурюється, наче бажає стерти ті спогади. А я стискаю руль, ніколи б не залишив свою дитину саму, знаючи, що їй страшно. Ще один привід не любити її матір. - Тепер мої візити до лікарів - пекло, тому я й намагаюсь уникати їх якомога більше.