Американець

   Друзі звали його Ніком, він і був Ніком — Ніком Ткачуком, що народився і жив у передмісті Чикаго. Але вдома для матері й батька він був Миколкою, єдиним сином і відрадою.

   Батько Василь, родом із подільського села Іляшівки, потрапивши в сорок другому році в полон і довгих три роки провівши в німецьких концтаборах, був звільнений американськими військами він не захотів повертатися назад у Радянський Союз. Не знати, що більше вплинуло на його рішення — чи доля розкуркулених батька й діда, чи голодні роки, постійні злидні та колгоспне рабство, чи те, що зустрів у післявоєнній Німеччині своє кохання — біляву красуню Галю, примусово вивезену на роботу з невеличкого села на Львівщині.

   Василь уперше побачив її серед натовпу жінок, що поверталися з роботи. Втомлені, у брудних хустках, вони йшли поволі, опустивши плечі. Та одна вирізнялася з-поміж усіх. Галя мала світле, майже пшеничне волосся, що вибивалося з-під хустки м’якими пасмами. В її очах — великих, ясно-блакитних — було щось таке, що зупинило його погляд. Не лише смуток, який був у кожної, а ще й теплий вогник, неначе всупереч усьому вона зуміла зберегти в собі живу душу.

   Василь дивився, як вона поправляє рукав сорочки, як легко усміхається до подруги, хоч губи і втомлені. І йому здалося: цей промінь усмішки може розігнати навіть його власну темряву — темряву таборових стін, принижень і втрат. Він відчув, що хоче запам’ятати кожну риску її обличчя: тонкі брови, ніжний рум’янець на щоках, маленьке підборіддя, що робило її вираз ще рішучішим. Це була не просто дівчина з натовпу — це була та, яку він шукав, сам того не знаючи.

   Німеччина лежала в руїнах: чорні стіни зруйнованих будинків, вибиті вікна вирви посеред вулиць, повсюди завали з цегли та попелу. Та серед цієї сірості Василь і Галя будували свій маленький острівець життя.

   Вони мешкали в кімнаті бараку — ліжка з металевими сітками, скринька замість стола, у кутку гасова лампа. І все ж це було місце, де можна було зняти чоботи, сховати голову на плечі коханої людини, відчути тепло, якого так бракувало.

   Вранці Галя вставала раніше — йшла допомагати на кухні, де варили для табору юшку з того, що вдалося дістати. Її руки, ще зовсім молоді, але загрубілі від роботи, рухалися швидко й вправно. Василь ішов розвантажувати вагони — важка праця, але він з радістю робив її, тому що без нагляду, без крику і не під прицілом гвинтівок.

   Увечері вони приносили додому дрібні радощі: шматок чорного хліба, кілька картоплин, іноді — крихітну плитку шоколаду, подаровану якимось американським солдатом. Тоді Галя ділила все навпіл і сміялася:

— «Ми ще поживемо, Василю. Побачиш, не завжди буде так…»

   У неділю, коли в таборі грала якась музика, вони виходили у двір. Хтось танцював, хтось просто сидів і згадував дім. Василь тримав Галю за руку й думав, що після всіх жахів війни вони вже мають щастя — бо мають одне одного.

   З часом, в них зявився вибір: залишитися в цій зруйнованій Європі чи спробувати податися за океан, — порадившись, молодята вирішили пошукати кращої долі. Уже через кілька місяців вони зупинилися у величезному, шумному американському місті Чикаго, де й народився в них синок Миколка.

   Василь шоферував на вантажівці, Галя працювала прибиральницею — спершу в пабі, а потім у лікарні. Жили бідно, але в Радянський, соціалістичний «рай» повертатися не хотіли.

   З часом купили на виплату невеличкий будиночок у передмісті Чикаго. Батьки були постійно зайняті зароблянням грошей — для життя й погашення кредиту за будинок, а Нік ріс на вулиці, де ще пам’яталися гангстерські розбірки буремних тридцятих років.

— Синку, вчись, старайся, може, й станеш заможною людиною, — настановляла Ніка мати, Галя.

   Але, все як горохом об стіну. Навчившись у школі писати, читати й рахувати, Нік вирішив, що навчання не для нього. Та до школи ходив чемно, щоб не засмучувати матір і батька, які мріяли про його заможне майбутнє. 

— Василю, роби щось із ним, а то зовсім навчання закинув. Тільки ганяє й бешкетує з такими самими розбишаками, як сам, — жалілася Галя чоловікові.

   Василь, щоб зайняти чимось сина, спробував навчити його що сам вмів, свого шоферського ремесла, але педагог із нього був, мабуть, неважний. Після перших спроб виявилося, що, як сказав батько, «у тебе, синку, руки ростуть не з того місця, а голова працює гірше, ніж шлунок», — на що Нік лише добродушно посміхався й кліпав сірими очима.

   Автомобілі його не лякали, але до них він ставився байдуже — як до речей, що були йому абсолютно не потрібні.

— Васю, ти ж поглянь на нього: він міцний, як жолудь, як горішок. Може, на якийсь спорт його влаштуй, щоб чимось зайнятий був, а то я підозрюю, що він уже потай покурює, — бідкалася мати. Вона все не втрачала надії дати синові квиток у краще життя.

— Миколо, ти що, куриш? — суворо запитував батько.

— Та ні, що ви, тату, — не моргнувши, відбріхувався Нік.

   Хоча вже з рік смалив сигарети в колі однолітків, ще й, крім того, куштував алкоголь.

— І на який спорт тебе визначити? — допитувався батько. — Може, на бокс?

— Та мені байдуже, — безтурботно посміхаючись, відказав Нік.

— Що ти, Василю, тільки не на бокс! — втрутилася мати. — Там по голові кулаками дубасять, ще останні мізки йому повідбивають.

— Ну, то поведу його на боротьбу, — вирішив батько.

   І наступного дня вони вже були у пана Стефансона, тренера з боротьби. Тренуватися Нікові подобалося. Він із задоволенням вивчав прийоми, займався силовими вправами, легко й із посмішкою виходив на поєдинки зі спаринг-партнерами. Не завжди перемагав, але навіть програючи, посмішка не сходила з його вуст.

   Через два роки занять батько, якось зустрівшись із тренером, запитав:

— Ну як мій Нік, пане Стефансон?

— Ви знаєте, пане Ткачук, спортсмена з вашого сина я зробив, він хлопець працьовитий, але видатних успіхів в спорті від нього не чекайте. Немає в нього в характері бійцівських рис — немає спортивної злості, азарту. А одних фізичних даних у любому спорті недостатньо.