Ч.7

– І чого ж ти хочеш? – насмішкувато запитала чаклунка, яку дратували сльози невинної дитини.

– Дозвольте мені намалювати малюнок, – продовжувала рюмсати Амелі.

– Малюнок? Дивне бажання, але ні. Ніяких малюнків! – суворо промовила відьма, яка відчувала небезпеку, яку становили малюнки і всяка творчість для злих душ.

Тільки тепер чаклунка помітила в руках дівчинки пензлики і фарби, які подарував їй Майстер.

– Здається я знаю, звідки в тебе це? Той бовдур думає, що переможе мене своїми пензлями та фарбами! Він просто дурень, коли так думає. Малюй, все одно це твоє останнє бажання! Чари, звільніть їй руки, – пута враз впали з рук Амелі.

Амелі перестала плакати і взялася до роботи – відчай надавав їй сил і натхнення а перед очима стояв образ Майстра, який на відстані як міг підтримував дівчинку, яка так безстрашно кинулась рятувати його кохання. І ось Амелі завершила свій малюнок. Вона не могла повірити своїм очам, що вона могла намалювати таку прекрасні квіти.

– Ну що, я виконала твоє останнє бажання? – раптом запитала відьма. Вона подивилась на квіти, які створила Амелі, і її обличчя перекосило від злості.

– Тепер не будеш малювати, а якщо і будеш, то лише чорні малюнки. Ось такі!

Відьма одним змахом руки зробила квіти чорними і …раптом несамовито заволала. Чорна фарба вмить обсипалася і квіти стали ще яскравішими. Вона не могла витримати яскравих фарб – вони засліпили її – і вона впала на підлогу, втративши свідомість.

Амелі злякалася, адже чаклунка не видавала жодних ознак життя. Невже вона вбила її?! Але вона зовсім цього не бажала! Їй стало шкода цю злу і нещасну жінку. Що вона тепер скаже Майстру? Це уб’є його. "У всьому винна я! Лише я!" Амелі була ладна закричати від розпачу. Вона сіла коло відьми і, закривши очі руками, розридалася. Вона плакала і плакала і ніяк не могла заспокоїтися. Її плечі здригалися і солона волога її очей стікала руками. Кілька сліз впало на обличчя чаклунки.

 І тут почалось неймовірне чарівне перетворення – чаклунське шмаття почало оновлюватися і перетворилось на сукню ніжно-зеленого кольору. Її шкіра зі смаглявої стало білою, наче мармур. Ліліан поверталася до життя. Вона поворухнулася і відкрила очі.

Амелі припинила плакати і побачивши перед собою воскреслу Ліліан, не могла стримати здивування. Їхні погляди зустрілися. Тепер Амелі дивилась в чисті, пломенисті очі жінки, яка нещодавно була злою відьмою, чия душа була чорніша за ніч.

Ліліан звелася на ноги і обійняла свою рятівницю – це були найтепліші обійми, в які коли-небудь потрапляла Амелі.

– З поверненням, – прозвучав голос позаду. Це був Майстер кольорових снів. Поряд з ним стояв його батька, який також позбувся прокляття.

 – Ти врятувала нас, Амелі. Я в тобі не помилився! – очі Майстра були сповнені вдячності. Ти навчила мене мужності і сміливості.

Він ніжно обійняв обох.

– Так, ти врятувала нас, Амелі, – повторила жінка слова свого чоловіка, – в неї був неймовірно ніжний голос, схожий на дзюрчання струмка. Вона взяла Амелі за руки і подивилась на неї очима, сповненими вдячності.

Теплота обіймів Майстра і Ліліан ще огортали Амелі, коли вона прокинулась. Сонце було низько над обрієм. Навколо стояла тиша. Амелі сіла і озирнулась навколо – ніде не було ні золотавого світла, ні сходів. Це був сон. Як шкода! 

Тепер вона ніяк не доведе, що знайома з Майстром кольорових снів. Але вона не сумнівалася, що він насправді існує. Треба лиш зачекати, коли він знову призначить їй зустріч. Звісно, це станеться в одному з кольорових снів, які Майстер намалює для неї, коли захоче побачити її знову.