Ч.3

  Але дивний чоловік постійно повторював одні й ті ж дії в суворій послідовності, і Амелі зрозуміла, що це ніколи не закінчиться. Може, старий просто втратив глузд? Тому його дії такі одноманітні – ніби хтось його зачаклував і прирік на це безкінечне блукання лабіринтом?

 Амелі стало шкода чоловіка – від втоми і напруги піт котився його чолом, обличчя набуло мученицького виразу, а губи перетворилися на жорстку складку шкіри. Цікаво, як довго він тут вже блукає: день, тиждень, а може сто років чи ціле тисячоліття? Може це дійсно якесь закляття і йому вже ніхто не допоможе? Це спонукало Амелі набратися хоробрості зробити крок вперед і поставити перше запитання:

– Пробачте, – боязко почала вона, – чи можу я у вас дещо запитати? – дівчинка зробила паузу, але чоловік не звернув на неї жодної уваги.

– Навіщо ви носитеся з цією важкою скринею і постійно рахуєте золото? – продовжувала Амелі у відповідь на безмовність.

Чоловік навіть не повернув голови в бік Амелі, але на запитання відповів:  

– Золото любить рахунок, – була його відповідь.

– Але ж це безглуздо – постійно рахувати золото, яке ви нікуди не витрачаєте! – заперечила Амелі.

– Безглуздо? Ні-і, це сенс мого життя! Я повинен сховати своє золото, але не можу знайти надійного місця.

– Але від кого ховати? Тут немає нікого!

– Золото надто цінне: його треба рахувати і надійно зберігати.

– Але навіщо?!

– Навіщо? – луною повторив старий – і на мить в його очах з’явився усвідомлений вираз, ніби він щось пригадав, але цьому спогаду бракувало чіткості і змісту. 

– Я так давно це роблю, що це стало звичкою – звичкою, від якої я не можу відмовитися, – він замислився, ніби намагаючись згадати причину своїх безглуздих мандрів. Його обличчя здалося ще більш змарнілим від зусилля пригадати щось важливе. Амелі на мить здалось що вона ось-ось дізнається таємницю цього незвичайного старого чоловіка, що безкінечно мандрував лабіринтом. Можливо, вона зможе допомогти йому припинити ці марні блукання та муки! 

Але очі чоловіка знову стали скляними і дівчинка перестала для нього існувати. Він повернувся до своєї справи, яку повторював з точністю годинника. Амелі не знала, що ще сказати, як продовжити розмову – вона лиш стояла і дивилась чоловікові услід, який згодом зник за черговим поворотом лабіринту. 

– Я хочу знати в чому загадка цього чоловіка, що постійно рахує золото! – промовила дівчинка вголос. Слова ще бриніли в повітрі, а зелений клубок вже вказував шлях, і Амелі, не гаючи часу, прудко побігла за ним. Цікаво, куди він її приведе?

Амелі бігла й бігла не знала, скільки минуло часу, з того моменту, коли забажала розгадати таємницю дивного чоловіка – хвилина чи ціла вічність – здавалось, лабіринт був не підвладний часу.

 Аж тут – туц!