РОЗДІЛ 75. ДЖЕЙСОН

Судячи з символів, це щось зі стародавньої мови. Можливо, вона існувала тисячу років тому. Ми взагалі не знали, що робити. Якщо зараз попросимо підказку, то невідомо, якими будуть наслідки.

Чоловік повідомив, що на роздуми в нас є лише одна година. Коли час закінчиться, ми всі загинемо.

— Що будемо робити? — запитав я.

— Я… знаю цю гру, — промовила Анка. — Колись грала в неї з братом, але ці символи… такого ще не бачила. Слухайте, здається, я зрозуміла задум Діона. Якщо це так, то я маю попросити підказку.

Анка, здається, знає більше, але чи можу я їй довіряти після того, як дізнався про її таємницю?

— Зачекай, а чому саме ти маєш просити підказку? — здивовано запитала Аміда.

— Бо ви мої друзі.

Вона попросила допомоги, і у відповідь ми почули чоловічий голос, який сказав:

— Воно дається кожному, але не кожному його вистачає. Що це?

Після цього Анка впала, схопившись за горло.

— Анко, що з тобою? — закричала Емілі.

Задихаючись, Анка ледь вимовила:

— У вас залишилося дві підказки. Якщо скористаєтеся ними, один із вас виграє, але інші... Я знала про це.

Через мить її очі заплющилися. І тут до мене дійшло: Анка знала все заздалегідь, але все одно пішла з нами, щоб пожертвувати собою і допомогти. Вона була вірним другом. Емілі та Аміда намагалися щось зробити, але вже було пізно. А я… я просто стояв і дивився на це божевілля. Я до кінця так і не подружився з Анкою, а вона пішла на самопожертву. Чому? Що ми такого зробили для неї, що вона вирішила так вчинити?

Раптом перед нами все замерехтіло, і ми опинилися в темному лісі, оповитому густим туманом. Анки вже не було.

— Чому саме вона? — запитала Емілі.

— Знаєш, мені теж шкода її, але ти ж не хотіла б померти, так само, як і ти, Амідо. Це гра, і тут виграє сильніший.

І чому я це сказав? Тепер мене точно вважатимуть егоїстом.

— Джейсоне, як ти можеш так байдуже ставитися до смерті Анки?! — обурилася Емілі.

— Я не байдуже ставлюся. Вона була важливою для мене, просто… ми зараз не будемо сперечатися. У нас мало часу.

— Джейсон має рацію, — втрутилася Аміда. — Нам треба зосередитися на символах. Щодо підказки... Я не знаю відповіді, але це може бути що завгодно — наприклад, час або знання.

— Чому ви такі спокійні? — вигукнула Емілі, але, здавалося, її ніхто не чув.

— Нам потрібна ще одна підказка, — сказала Аміда.

Я кивнув, але ніхто вже не хотів говорити. Ми мовчали. Цей ліс був зовсім незнайомий, і я досі не міг повірити, що все це — лише ілюзія.

— Ми вже витратили чимало часу, — озвалася Аміда. — Я попрошу ще одну підказку.

— Стривай! Ні! — вигукнула Емілі. — Спробуймо здогадатися, що це за слово. Може, це «удача» або «любов»?..

— Емілі, припини! Якщо ми помилимося — загинемо всі. Ти цього хочеш?

— Ні... Але що буде з тобою?

Аміда холодно глянула на неї:

— Замовкни, Емілі. Інакше погано буде всім.

Після цього Аміда знову звернулася по допомогу. Чоловік сказав:

— Воно може бути довгим або коротким. Що це?

Та що ж це таке? Чому не можна сказати конкретніше?.. Як би мені зараз допоміг Сар... Трясця, як же його не вистачає.

Цього разу Аміда виглядала змученою — ніби з кожною секундою втрачала залишки сил. Перед тим як замовкнути, вона тихо сказала:

— Емілі, Джейсоне... Я знову хочу побачити те безмежне море. Воно таке велике й глибоке, що в ньому легко потонути.

Вона дала мені кулон. Потім просто зникла — розчинилася в повітрі. Її останні слова, можливо, щось означали, або ж вона намагалася сказати нам іще щось...

Тепер нас залишилося лише двоє. Емілі виглядала так, ніби втратила розум. А я... Чому ж я нічого не відчуваю? На моїх очах загинули двоє моїх подруг, а я навіть не спробував цьому завадити.

І раптом Емілі заговорила:

— Джейсоне, я більше не витримаю, розумієш? Я знаю відповідь. Але сказати її маєш ти, Джейсоне. Бо я не переживу, якщо ти загинеш. Я роблю це для себе, щоб мені було не так боляче. Тим паче, я знаю силу того ключа. Просто довірся мені.

Я мовчки кивав, усвідомлюючи, що в мене немає вибору. Але дозволити Емілі загинути я теж не міг.

Чому, щоб оживити Сара, потрібно втратити стільки життів?..

Емілі підійшла ближче й тихенько прошепотіла:

— Відповідь: життя.

Я ще довго вагався. Не міг змусити себе вимовити це слово.

— Кажи вже! — наполягала Емілі.

Через силу я вимовив слова, і все навколо знову замерехтіло. Я опинився в палаці Діона.

Я стояв сам-один у просторому залі. Діон плескав у долоні, і цей звук гучно відлунювався від стін.