РОЗДІЛ 73. АМІДА

Джейсон розповів свій сон, і виявилось, що наша ситуація ще гірша, ніж я думала. У друзів ще є надія на перемогу, але я та Анка втратили віру. Я помітила, як Емілі нервово крутить значок на сорочці.

— Що це в тебе? — запитала я.

— Єдина пам’ять про маму і дім. Вона казала, що цей значок допоможе мені в тяжку хвилину. Але, здається, вона помилялася.

На значку був зображений орел — символ сили й величі, а також пшениця, що символізувала життя й щастя. Я раніше бачила такий значок — у нашому місті його носили дуже поважні люди. Думаю, що цей значок має певну силу.

Нам би зараз дуже допоміг Філ, а він тим часом сидить собі в безпечному місці, поки ми ризикуємо життям.

— Гаразд, треба вже йти звідси, — сказала я.

Всі погодилися. Я взяла карту в Емілі, Анка показала, куди нам треба прибути, але чомусь на карті це місце не було позначене.

Друзі виглядали напруженими, що зрозуміло. Що мене дивує — чому Діон не вбив Анку, коли вона була у нього вперше? Це доволі підозріло. Варто бути з нею обережною.

У своїх думках я не помітила, як до нас підійшла стара жінка.

— Вибачте, не підкажете, де тут найближча автобусна зупинка? — запитала вона, її голос звучав тихо, але з глибоким проханням.

— Автобус? — здивувалася я.

— Чудовисько? — перепитав Джейсон, натякаючи на те, що ситуація виглядає підозріло.

— Мабуть, — додала Емілі.

Анка, усвідомивши напруженість в нашій реакції, жестом показала нам замовкнути.

— Вибачте, мої друзі просто трохи втомлені. Вам потрібно пройти прямо і повернути праворуч. Щасти вам, — сказала Анка, намагаючись виглядати впевнено.

Стара жінка подякувала нам, але я помітила, як її руки тремтіли, і обличчя було втомленим. Джейсон, намагаючись зрозуміти, що відбувається, запитав:

— Що, вона навіть не збиралася нас обдурити чи нашкодити? Якось дивно.

— Вона звичайна людина, — відказала Анка трохи роздратованим тоном. — Чому ви так боїтеся?

— Скільки ще залишилося? — запитала Емілі.

Я кинула на неї тривожний погляд.

— Вже недалеко, майже прийшли, — відповіла я.

Найгірші думки одна за одною заповнювали мою свідомість. Тиша, що нависла довкола, тільки посилювала тривогу.

Раптом я почула голос Габріели. Вона з’явилася переді мною.

— Амідо, я не можу довго залишатися, тож перейдемо до справи. Діон сильний, у цьому немає сумнівів. Силою його не перемогти. Але знаєш, чому він не може подолати Альнорда?

— Ні.

— Бо частина його все ще любить брата. Через це він давно хотів, щоб замість нього з Альнордом покінчили його поплічники. Але він їм не довіряє, тому досі не вбив брата. Подумай: чим ти краща за Діона? Ти ж також нікому не довіряєш. Твої друзі або зрадили тебе, або мертві. Хіба ви не схожі?

Я не могла повірити, що Габріела порівнює мене з Діоном.

— Ні… Ми не однакові. У мене є Джейсон. Емілі. І, мабуть… я їм довіряю, — ледь чутно прошепотіла я, немов переконувала не її, а себе.

— Ось цього я й хотіла досягнути, — сказала Габріела. — А щодо Анки, ти ж спочатку й мене так сприймала, чи не так?

— Я боюся, що ми з нею не поладимо, і тоді може статися щось жахливе. Габріело, якщо ти справді любила мене, допоможи нам у бою з Діоном.

— Добре, — відповіла вона і зникла.

Я підбігла до друзів.

— Послухайте, я розумію — ми різні, і зовсім не зобов’язані подобатися одне одному. Але одне зрозумійте: на самоті ніхто з нас не виживе. Я не хочу втратити жодного з вас. Можете думати про мене що завгодно, але зараз я обираю довіритися вам…

Не розумію, чому саме зараз я захотіла це сказати. Можливо, лише тепер я зрозуміла, що мала на увазі Габріела.

— Амідо, все добре? — запитав Джейсон.

Раптом я відчула, наскільки сильно прив’язалася до своїх друзів і що не зможу піти без них.

— Ні, Джейсоне, все погано. Але я сподіваюся, що ми зможемо це виправити.

Емілі зупинилася.

— Ми... здається, ми на місці, — прошепотіла вона.

Отже, ось і палац Діона. Так швидко промайнув час за розмовами.

Місто виглядало давнім, але водночас величним. Високі внутрішні стіни прикрашали витончені колони, а ліворуч від них тягнулася морська затока. Палац, зведений із світлого каменю, вражав своєю простотою і міцністю. Він виглядав покинутим — навколо не було жодної людини.

Пройшовши кілька просторих дворів, ми наблизилися до трьох веж. Але ніщо не свідчило про присутність Діона. Це викликало в мені тривогу. Особливо після сну Джейсона — відчуття небезпеки не відпускало.

У дворі росли вічнозелені дерева, здебільшого кипариси. Повітря було свіже й прохолодніше, ніж за межами міста. Я на мить завмерла, відчуваючи, як знайомий холод страху повертається всередину.