РОЗДІЛ 72. ДЖЕЙСОН

Ми мовчки сиділи на березі, тремтячи від холоду. Анка обережно нахилилася до мене, ніби сподіваючись почути бодай слово. Емілі лежала нерухомо — ні слова, ні погляду, наче її досі тримав страх.

Кожного разу, коли я намагався її обійняти, вона відштовхувала мене. Це було як удар у серце. Сонце вже сідає, і це означає, що в нас залишився лише один день до початку війни.

— Мені справді дуже шкода, що так сталося, — зізнався я. — Я думав, що зможу керувати гелікоптером. Сар підказував мені напрямок вітру, але я запанікував... і ось... вибачте.

Дівчата переглянулися. Про що вони зараз думають? Я чекав, що хтось із них зараз дасть мені ляпаса. Що я взагалі собі думав? Я встав і пішов у протилежний бік від пляжу.

— Ти куди? — запитала Емілі, стискаючи в руках мокрого ведмедика.

— Піду, подивлюсь, що навколо, може, з’ясую, де ми є.

Навколо нікого не було. Лише кілька чагарників, жодних ознак життя. Я вже не бачив своїх друзів і розумів, що можу потрапити в халепу, але мене це мало турбувало — я вже показав, який з мене друг.

Сонце тим часом зайшло за обрій, почало темніти. Під час цієї прогулянки я зрозумів одну річ: ми лише пішаки в грі Альнорда. Він використовує нас для власного захисту. І чомусь мені здається, що навіть якщо ми вб’ємо Діона, Альнорд не поверне Сара.

У сутінках я помітив чорного ворона. Нічого особливого, але за дві години моєї прогулянки я не бачив жодної живої душі. Тож цей птах міг бути лише Ренато.

Не встиг я повернутися, як Ренато вже перетворився на людину й торкнувся мого плеча.

— Джейсоне, твій план не спрацював, — прошепотів Ренато. — У будь-якому випадку одному з вас доведеться померти.

Мені страшенно хотілося його вбити, але я вирішив дати йому сказати все.

— Чому? — запитав я.

— Ви хочете повернути Сара, правда? Тоді потрібна жертва.

Я знав, що не хочу помирати, так само як і Емілі з Амідою — вони важливі для мене. А ось Анка...

— Пам’ятаєш пророцтво, Джейсоне: «В іншому світі ви знайдете друга»? Це твій шанс. Скористайся Анкою.

Ні, це неправильно. Він точно бреше.

— А як щодо ув’язнення?

Ренато засміявся, і від цього сміху мені стало моторошно.

— Діон хоче зустрітися з вами мирно, аби обговорити все, — додав він.

Мирно? Щоб потім нас знищити.

— Де ми зараз? — спитав я, сподіваючись хоча б тут почути правду.

— Ви в Соліні. Це зовсім поруч зі Сплітом. Шлях недовгий, але не зволікайте — Діон терпіти не може чекати.

Ренато знову перетворився на ворона й полетів. А я повернувся до озера.

Дівчата вже спали. Ніч видалася теплою, але думки не давали мені спокою. Я поглянув на Анку — їй лише дванадцять, в неї є маленький братик, який, мабуть, теж хвилюється за неї. Вона не повинна стати жертвою. Повинен бути інший спосіб повернути Сара. Я не зможу пробачити собі, якщо хтось із нас загине через це.

Я заснув.

Уві сні я опинився у дворі перед палацом. З трьох сторін стояли світло-коричневі колони з гарним різьбленням. Двір був вимощений мармуровими плитами, а в центрі був вхід до палацу. Все виглядало мирно, але раптом я помітив чиюсь тінь. Вона наближалася, і я побачив, як вона набирає людських обрисів.

Постать була в чорній мантії, а обличчя прикривав капюшон. Я відчув на собі його насмішкуватий погляд. Він йшов повільно, але в його рухах відчувалася неймовірна сила. Інстинкти підказували мені тікати, але я не міг поворухнутися, лише відчував, як ноги підкошуються. І з жахом зрозумів, хто це.

— Джейсоне, — його голос відлунював у просторі.

Один лише погляд на нього викликав у мене страх.

— Ти знаєш, що станеться, коли ви прийдете до мене, — сказав він. — Ваша команда тримається непогано, але я можу вас убити, навіть не торкаючись. Однак з Альнордом виникли деякі проблеми. Допоможи мені, і, можливо, я подарую тобі життя.

— Діоне, нам потрібно повернути Сара, — відповів я тремтячим голосом.

— Послуга за послугу, Джейсоне. Альнорд не є вашим другом, зрозумій це. Він намагається незаконно посісти трон. Я старший за нього, тому й маю правити цим світом. Мене ніколи не любили — наша мати більше дбала про Альнорда, а батько ж взагалі зі мною не спілкувався. Альнорд завжди насміхався з мене. Я не знав, що таке любов. Так, я всемогутній, але не відчуваю ні щастя, ні задоволення від цього.

Діон зняв капюшон, і я побачив його довге чорне волосся та бліде обличчя. Його очі випромінювали неймовірний сум. Він виглядав як звичайний юнак років двадцяти.

— Діоне, це не виправдання, — відповів я, хоча й сам не знав, звідки взялася ця мужність.

Раптом почувся голос Емілі — вона кликала мене. Я розплющив очі.

— Добрий ранок, час вирушати, — ніжно сказала вона. Мабуть, вона вже не сердиться, але з дівчатами завжди важко зрозуміти, що насправді відбувається в їхніх думках.

Сьогодні ми обійшлися без сніданку.