РОЗДІЛ 69. ДЖЕЙСОН

Наді мною стояли стривожені дівчата. Я погано пам’ятав, що сталося, але видно було, що ворогів більше немає. Анка з Емілі допомогли мені підвестися.

— Я не все пам’ятаю, скажіть, куди подівся третій диявол? Не могли ж ви...

— Так, ми цього не зробили, — Аміда посміхнулася глузливо.

Вона раптово підійшла до мене, і я не на жарт злякався. Її погляд, ці зелено-карі очі, ніби ожили. Аміда змінилася, доки я лежав.

— Що сталося? — запитав я.

— Та так, дурниці, — відповіла Аміда. — Анко, ти казала багато цікавого, може, розповіси? Нам ще треба їхати в Спліт?

— Так, я маю дещо показати, — Анка була помітно стривожена. Було незрозуміло, чи то через Аміду, чи то через мене, чи через ситуацію загалом.

Я задумався, що ми можемо запізнитися і прийти до Діона тоді, коли війна вже розпочнеться — набагато страшніша за ту, що відбулася в нашому світі з орками. Здавалося, єдина особа, яка не боїться, — це Аміда. Вона виглядала майже божевільною.

Анка вела нас вузькими вулицями, де стояли переважно світлі будинки, серед яких траплялися й десятиповерхові.

Наш світ, порівняно з цим… хотів би сказати, що нічого не значить, але потім зрозумів: у нас є те, чого тут бракує.

Анка жестом показала зупинитися:

— Це парк. Прошу вас прикинутися звичайними підлітками і не зруйнувати це місце.

Я не зовсім зрозумів.

— Ми будемо марнувати час у парку? Через два дні, можливо, настане кінець світу. Може, краще пришвидшимося?

Аміда незадоволено глянула на мене.

— Джейсоне, ти такий нудний. Уяви: Діон от-от розпочне війну, а ми вриваємося до нього... До речі, цей світ мені подобається більше.

Я побачив у її очах той вогник життя, якого їй раніше бракувало.

— Гаразд, трохи поблукаємо, — погодився я.

У парку було багато цікавого — майданчики, алеї. Найбільше мене вразила якась незрозуміла їжа.

— Це попкорн — гаряча кукурудза, — пояснила Анка.

— У цьому світі вся їжа така чудова?

Анка усміхнулася. Попкорн був неперевершеним.

Мені сподобалося місце, де можна стріляти — тир. Там можна виграти приз. Ми з Емілі підійшли до тиру, і їй сподобався іграшковий ведмедик з краваткою. Я вирішив його виграти. Аміда з Анкою сиділи біля озера, де плавали лебеді й просили їжі. Я почав стріляти в бляшанки, влучив у десять із них — майже всі. Нам дали ведмедика. Емілі усміхнулася, виглядала щасливою, зовсім не такою, як у таборі. Вона стала відкритішою, більше не боялася помилятися. Я хотів її поцілувати, але вона випередила мене. У ту мить стало тепло, час ніби зупинився. Було байдуже, що навколо люди. Я кохаю її.

— Сподіваюся, це не востаннє, — сказала вона. Ми засміялися. Мабуть, уперше за довгий час.

Але раптом до нас підбігла Аміда.

— О, ведмедик, дякую, Джейсоне.

Я трохи розгнівався.

— Але ж це не...

Емілі зупинила мене.

— Нехай бере, їй потрібніше.

Я намагався не думати про те, що за кілька днів від усього цього можуть залишитися лише руїни, спустошені й безнадійні. І що, можливо, Діон нас уб’є — він значно могутніший за Альнорда. Я намагався мислити реалістично, тому треба було терміново умовити дівчат не зволікати. Мені справді сподобався цей парк, але щоб повернутися сюди, спершу потрібно дістатися Спліта.