РОЗДІЛ 68. АМІДА

Поки Анка з Емілі обговорювали щось своє, я звернулася до Джейсона:

— Слухай, як ти гадаєш, Анка може бути людиною Діона?

— Можливо. У цьому світі нікому не можна довіряти.

— А мені чомусь і Емілі не подобається, — тихо додала я.

Джейсон насупився:

— Емілі нормальна, ми з нею багато чого пережили.

«Я теж з Філом пережила чимало», — подумала я.

— Пам’ятаєш, у тунелі я обіцяла, що з Емілі нічого не станеться? Проблема в тому, що я рідко виконую обіцянки. Звідки мені знати, загине вона сьогодні чи через два дні?

Я підступила ближче до Джейсона.

— Не закохуйся в Емілі, бо буде дуже боляче, коли її втратиш, — продовжила я.

Джейсон раптово оскаженів. Він притиснув мене до стіни і стиснув руки на моїй шиї.

— Ти обіцяла, що вона не загине. Емілі дуже важлива для мене.

Я не розуміла, чому він так розлютився — я ж правду сказала. Спробувала щось відповісти, але він душив мене, і я не могла видихнути. На крик озирнулися дівчата. Анка й Емілі кинулися, щоб відтягнути Джейсона від мене.

— Що трапилося? — запитала Емілі.

— Нічого, — одночасно промовили ми з Джейсоном.

Анка підійшла до мене і пошепки додала:

— Ти, мабуть, думаєш, що я можу вас зрадити. Але я теж просто підліток, який намагається вижити в цьому світі. У нас з тобою схожі історії, Амідо. Я теж маю здібності і ледь не зруйнувала цей світ. Ваша трійця потужна, але вода покриває більшу частину світу. Ти зрозуміла, на що я натякаю?

Чим більше я спілкуюся з людьми, тим більше мене вражає, наскільки легко вони ховають справжні обличчя за масками.

Згодом Анка, ніби нічого й не сталося, сказала:

— Ми вже прийшли.

Ми переступили поріг будівлі, і нас зустрів неповторний аромат їжі, що наповнював повітря. Анка підвела нас до столу і заздалегідь попередила:

— Поводьтеся чемно, поки я замовлю їжу.

Незабаром вона принесла нам чотири бутерброди, темний напій і нарізану картоплю.

Я мовчала, бо рот був зайнятий їжею. Я швидко з’їла свою порцію, а потім забрала бутерброди у Емілі та Анки. Джейсона не чіпала.

— Вибач, але ж це мій гамбургер, — обурилася Анка.

Всі зрозуміли, що я не поверну гамбургер, тож дівчина замовила ще.

Раптом я відчула, що за нами хтось стежить. У кінці зали стояли троє чоловіків, які пильно дивилися на нас і перешіптувалися. Мені це не сподобалося.

— Треба йти звідси, — сказала я, не зводячи очей з чоловіків.

Вони були одягнені в темне — це лише підсилювало відчуття загрози.

Анка ледь помітно кивнула, ніби підтверджуючи мої здогади, але, схоже, ніхто інший цього так і не помітив.

— Та заспокойся, все добре, — заспокоювала Емілі.

— Аміда права. Нам слід тікати звідси, — додав Джейсон. Потім звернувся до мене: — І вибач за те, що трапилося.

— Досить вибачень. Забираймося.

Ми швидко підійшли до виходу. Троє чоловіків, яких я помітила раніше, пішли за нами. Отже, я не помилилася.

Головний біль — чи то від зміни клімату, чи через безсонні ночі — не давав мені спокою. Але зараз найважливіше — втекти. Це дивно, адже я ніколи не уникала бійки. Я завжди була безстрашною, рішучою.

Я озирнулася кілька разів — нас точно переслідували. Та коли глянула ще раз, серце обірвалося: троє чоловіків уже перетворилися на велетенських чорних потвор. Вони були вдвічі вищими за людину, їхні тіла вкривали важкі чорні камені, а очі налилися кров’ю — палаючі ненавистю й жагою смерті.

І все це я спостерігала, намагаючись не випустити бургер. Чомусь знову з’явився страх — страх, що народжував нестримне бажання жити далі.

Потвори оточили нас, і я згадала свій перший бій з орками. Якою я була тоді? Я прагнула захистити свій дім, своїх рідних, протистояти загарбникам.

Минуло багато часу з того моменту, як вибух знищив усе, що я любила, але для мене це здавалося лише миттю. Я до кінця не усвідомлювала, що в нашому місті вже немає ні батьків, ні друзів, ні кузенів — нікого.

Але чому я згадую це зараз? Можливо, тому що відчула таку ж жагу захистити свій світ і врятувати Сара. Адже досі я не бачила сенсу в подальшому існуванні.

Ці чудовиська нападали не на моїх друзів, а лише на мене.

Я ще не встигла витягти меча — хоча в цій ситуації він, здавалося, був би недоречним — як одна з потвор схопила мене й піднесла до своїх палаючих очей. Я відчула, як холодний піт стікає по спині.

— Відпусти її! — закричала Емілі, метаючи вогняну кулю в чудовисько. Але той навіть не поворухнувся.

Створіння, що тримало мене, посміхнулося, і в його погляді була така жорстокість, що морозило.

— Амідо, ти хочеш бути сильною і доброю водночас? Так не буває. Ти могла б допомогти нам у війні проти Альнорда, — сказало чудовисько.