РОЗДІЛ 64. ЕМІЛІ

Єдиним джерелом світла в тунелі був мій ліхтарик. Щомиті я очікувала нападу. Звісно, могла б викликати вогонь для освітлення, але це привернуло б надто багато уваги.

Під землею було краще, ніж назовні, але щось тут мене тривожило. Я дуже хвилювалася за друзів — можливо, зараз вони в небезпеці, а я не можу допомогти. Ще одна проблема: у тунелі майже не було, де сховатися, хоча він мав розгалуження. Я йшла вперед досить довго, і здавалося, ніби час зупинився. Неможливо було визначити, день зараз чи ніч, бо мені весь час хотілося спати.

Я вийшла в залу й вирішила перепочити, але почула гучне брязкання обладунків. Хтось, очевидно, мав намір мене вбити. Раптом зал освітили яскраві прожектори. Звідки вони тут, і як...?

Треба було тікати. Але тікати було нікуди. Раптом кам’яна стіна повільно відсунулася вбік, і з темряви з’явилося величезне механічне створіння — щонайменше вдесятеро вище за мене. Його масивні металеві частини скрипіли так гучно, що здавалося, ще один крок — і підлога не витримає та провалиться під його вагою.

Механіка не була моєю сильною стороною, проте я знала, як його зупинити. Єдиний спосіб зробити це — вимкнути головний контролер.

Ці знання здаються незвичними, але їх коріння тягнеться до минулого. Колись Альнорд проводив експеримент із телепортацією до іншого світу, прагнучи помститися своєму братові. У цьому експерименті брала участь моя бабуся. Вона прожила в тому світі десять років і стала єдиною, кому вдалося повернутися. Бабуся розповідала про технічні досягнення, які вона там побачила, — і саме це надихнуло мене вирушити в подорож, аби переконатися в усьому на власні очі.

Чому я думаю про таке саме зараз, коли за мною полює механізм? Я намагалася пригадати, де може бути контролер, але робот уже помітив мене. Чудово.

— Привіт, Емілі Ларсон, — пролунав металевий голос.

Звісно. Чому я маю дивуватися, якщо, здається, кожен зустрічний знає моє ім’я?

— Отже, черговий посіпака Діона прийшов мене вбити. Вітаю, — промовила я, плескаючи в долоні.

Це, мабуть, виглядало дивно — я ж мала б боятися.

— Шкода тебе. Твій господар, на жаль, не знає, з ким має справу.

Дивно, але я не розуміла, звідки бралася така впевненість.

— Емілі, ти граєшся з вогнем.

Я єхидно усміхнулася.

— Твоя правда, і це зовсім не в переносному значенні. Думаю, тобі буде неприємно, якщо я випадково розплавлю твою голову.

— Я Зак, і я не боюся тебе, Ларсон.

— Даремно.

Зак замахнувся своєю металевою рукою, намагаючись схопити мене, але я швидко відбігла.

Коли Зак знову спробував мене схопити, я швидко вчепилася в його ногу та почала дертися вгору. Я щиро сподівалася залишитися непоміченою. Але, як завжди, надія виявилася марною. Зак без особливих зусиль схопив мене. За мить я опинилася в його міцно стиснутій руці — усе в мені кричало, що це був жахливий план. Кожна клітина тіла пронизувалася нестерпним болем; його сила могла без зусиль розчавити мене, наче суху гілку.

Мій єдиний шанс на порятунок — вогонь. Але змусити полум’я розплавити метал було непросто, особливо зараз, коли біль заважав зосередитись.

— Ай, що це?... Емілі, — обуреним тоном сказав Зак.

Робот перекидав мене з руки в руку, і з кожним падінням мені здавалося, що я щось ламала в собі. Але я знала, що довго він так не протримається. Коли Зак знову кинув мене, я вхопилася за його зап’ястя і почала дертися вгору до голови. Впевненість поступово покидала мене, і страх повільно охоплював мою свідомість.

Зак кілька разів намагався скинути мене, але моя маленька статура давала мені певну перевагу. Я дісталася його голови і виявила головний контролер. Часу на те, щоб зрозуміти, який дріт за що відповідає, не було, тож я вирішила просто вдарити вогнем прямо в його череп. Напевно, це була найбожевільніша ідея в моєму житті.

Зак розірвався. Мене відкинуло до стіни, а далі я падала, спостерігаючи за палаючими деталями, розуміючи, що шансів вижити залишалося все менше. Здавалося, я падала вічність, хоча насправді минуло всього кілька секунд.

Раптом кам’яна підлога розсунулася, і я полетіла в темряву. Відчуття вільного падіння тривало деякий час. Але в цій похмурій безодні я раптом відчула щось дивне — потужні прохолодні потоки повітря, що піднімалися знизу, немов ніжно обіймали мене, значно сповільнюючи падіння.

Аж раптом внизу з’явилося світло. Я побачила, як блискучі кристали на стінах печери випромінюють м’яке, штучне світло, яке освітлює величезну печеру, а на її дні виднілося прозоре озеро.

Я не встигла оцінити всю красу цього світу, як з шаленою швидкістю впала у воду. Занурившись різко і без підготовки, я відчула болючий удар. Хоча вода пом'якшила приземлення, біль наповнив моє тіло, заважаючи зосередитися. Втративши орієнтацію, я безпорадно опускалася на дно, намагаючись знайти шлях до поверхні.

Раптом згадалася історія з дитинства, коли мені було шість. Тато якось повів мене на річку кататися на човні. Коли ми допливли до середини, він кинув мене у воду, хоча знав, що я не вмію плавати. Тоді я почула його слова:

— Що, так легко здаєшся, навіть не намагаючись боротися?