РОЗДІЛ 63. АМІДА

Ми навіть не встигли домовитися, що робити, якщо щось піде не так. Я на мить завмерла, вдивляючись у камінь, за яким зник Джейсон.

Та часу на роздуми не залишалося. Треба було йти вперед. Я вдихнула глибше — і зробила крок у лівий хід.

Спочатку я йшла вузьким кам’яним коридором. Іноді зверху падали краплі води. Було зрозуміло, що температура піднялася, але холод усе ще пронизував мене.

Праворуч від тунелю з'явилися перші ознаки життя: папороть, трава і маленький струмок, що протікав серед рослинності. Природа тут ніби ховалася від світу, виживала попри все.

Незабаром я опинилася на галявині, де кам’яна підлога змінилася на ґрунт, вкритий зеленою травою, а навколо виростали дерева. Я дивилася на кристали, що випромінювали м'яке світло, і розуміла, що, мабуть, саме вони підтримували цю рослинність. Це здавалося неймовірним.

Вода в струмку була теплою, і за кілька хвилин я почула спів птахів. Ліани обплітали стіни, струмок поступово перетворювався на річку, а в повітрі відчувався приємний аромат троянд.

Я озирнулася, сподіваючись побачити дорогу назад, але її вже не було.

Раптом почула тихі голоси, які кликали мене залишитися тут. На мить їхні слова здалися мені переконливими, але я швидко отямилася й почала знову шукати вихід. Однак довго протистояти цій чарівній атмосфері я не могла — вона заспокоювала й затягувала мене. Важкість повік почала перемагати.

Із цього трансу мене вивів раптовий звук згори. Піднявши голову, я побачила, як із темряви почали опускатися металеві ланцюги з кільцями. Не встигла я й схаменутися, як кільця захопили мої руки, піднявши мене в повітря.

Що, як?! Це ж пастка — я ж це передчувала.

Дідько! Як я могла бути такою наївною? Тепер я — легка здобич. Рука з опіком почала боліти все сильніше, і я розуміла, що сили швидко полишають мене, залишаючи безпорадною.

Несподівано стіна навпроти посунулася вбік, відкривши новий прохід. Я мимоволі зітхнула з полегшенням, подумавши, що це повернулися мої друзі. Але коли фігура увійшла до кімнати, серце завмерло. Це був не Джейсон чи Емілі. До мене наблизився чоловік, якого я вже бачила раніше. І я його впізнала. Це був Ліам, той самий, що намагався підговорити Джейсона, аби той перейшов на бік Діона. Джейсон казав, що Ліам безсмертний, але я сподівалася, що більше ніколи його не зустріну.

— Ти?!... — вигукнула я.

— Ну привіт. Тебе найпростіше впіймати. Ці механізми створив Діон, він геній — робить усе, аби до Альнорда ніхто не дістався.

— Але ж хтось таки дістався, чи не так? — запитала я.

— О так, до Альнорда за всю історію дісталися тільки три людини, але вони були хитрішими та сильнішими за тебе.

— Що ти збираєшся зі мною зробити?

Він зловісно усміхнувся.

— Амідо, ти навіть не уявляєш, в яку халепу втрапила. Я не вб’ю тебе, але змушу служити Діону. Мені відомо, що в Лейгроді вам дали ключ. Де він?

Мені розповідали, що і Альнорд, і Діон хочуть отримати цей ключ. Напевно, цей ключ відкриває доступ до сили, якої немає ні в Альнорда, ні в Діона — сили, що може змінити хід війни.

— Амідо, говори, або твої друзі загинуть.

Я мовчала. Раптом із землі почав здійматися вогонь. Полум’я сягало метра. Я не знала, звідки він узявся, але часу на роздуми залишалося мало. Ланцюги, до яких я була прикута, почали спускатися. Спочатку все було добре, але згодом мої ноги стали обпалюватися — вогонь майже торкався їх. Я напружилася, намагаючись щось придумати.

— Стривай, я можу щось розповісти, — сказала я.

— Це вже краще. Слухаю.

Через дим мені ставало важко дихати, очі сльозилися.

— Ти знаєш мого друга Філа? Терпіти його не можу, бо він на боці Альнорда.

Я розуміла, що мої слова можуть вирішити долю мою та моїх друзів. Я повинна була продовжувати говорити.

— Знаєш, чому я вбила Сара? Бо він хотів служити Альнорду. Ліаме, я змушена була прикидатися, щоб дізнатися про плани Альнорда і передати їх Діону. Мені доводилося обманювати так званих друзів, розумієш? Ключ у Джейсона, але я сама принесу його. Укладемо угоду: якщо ключ буде у тебе, ти не чіпатимеш Емілі та Джейсона, а я піду з тобою до Діона.

— Ти говориш правду?

— А чому б я брехала?

Вогонь згас так само раптово, як і з’явився. Ланцюги, ніби живі, опустилися, і я безпомічно впала на холодну землю. Проте я була вільна.

Як відреагують друзі? Потрібно буде все пояснити.

— А де зараз Джейсон? — запитав Ліам.

— В середньому проході.

Ліам кивнув. Стіна, з якої він вийшов, розкрилася, і ми опинилися в середньому тунелі. На диво, він був добре освітлений, стіни сяяли білизною, а кожні кілька кроків стояли диванчики, оббиті червоним шовком. Доволі затишно. Цікаво, чому Джейсон так упевнено вибрав саме цей тунель. Я знала, що він щось приховує, але не могла зрозуміти що саме. У нього, певно, є додаткові джерела інформації, про які ми нічого не знаємо.

Я не знала, де саме був Джейсон, але сподівалася знайти його швидко. Ліам не відводив пістолета від моєї голови, і це створювало неабияку напругу. Ми вже пройшли безліч поворотів, коли я нарешті його побачила. Джейсон стояв, опершись об стіну, тихо стогнучи від болю. Його права нога була сильно порізана. Схоже, йому теж дісталося.