РОЗДІЛ 62. ДЖЕЙСОН

Дертися вгору було неймовірно важко. Кожен рух давався з болем, і я чітко усвідомлював: одна помилка — і все скінчено. Втома та напруга злилися в єдине ціле. І раптом я почув голос Сара:

— Привіт, Джейсоне. Бачу, у тебе проблеми.

Ну все, я точно збожеволів.

— Так, — подумки відповів я, — і чому я тебе чую? Це нормально?

Після короткої паузи він сказав:

— Слухай, це складно пояснити... Якщо дістанетесь до Альнорда чи Діона — вони зможуть усе розтлумачити краще. Але я хочу, щоб саме ти повернув мене до життя. Не Аміда, не Емілі — ти. Вибач, що не поважав тебе... Але зараз я прошу про допомогу. І ще дещо. Емілі сказала Аміді, що ти мій брат. Ти повинен це знати.

Більше я нічого не почув.

Як Емілі могла так вчинити? Я їй довіряв.

— Емілі! Ти не хочеш нічого пояснити? Ти ж обіцяла зберегти таємницю про Сара.

— Джейсоне, як ти дізнався?

— Я думав, ми нічого не приховуватимемо один від одного.

Мене переповнювала злість на Емілі. Дуже хотілося вірити, що вона зрозуміла свою помилку.

— Вибач, — тихо сказала вона. — Я думала, що Аміда повинна знати, бо Сар — її хлопець. Але… як ти дізнався?

— У мене також є таємниці від тебе.

Настала важка тиша. Її порушила Аміда:

— І від мене теж є секрети? Якщо ми всі будемо щось приховувати, то яка між нами може бути довіра? Я, звісно, не ідеальна — і сама не раз брехала. Але я вчуся… вчуся довіряти людям. І повірте, це нелегко.

Вона глянула прямо на мене.

— Джейсоне, ти мені довіряєш?

Це було складне питання, адже через Аміду загинув мій брат.

— Так, — збрехав я.

Вона відчула мою нещирість.

Ми йшли мовчки. Дорога ставала все слизькішою, а вершина скелі вже була зовсім близько. З неба почав падати лапатий сніг, і за лічені секунди все довкола сховалося під білою пеленою.

Раптом позаду пролунав крик Емілі. Я різко озирнувся — вона звисала над прірвою, тримаючись за край скелі однією рукою.

— Емілі! — закричав я злякано.

Я був надто далеко, аби допомогти. Аміда ж стояла просто поруч — і не рухалася. Її обличчя було спокійне, навіть занадто. Замість того щоб миттєво простягнути руку, вона лише дивилася вниз, ніби зважувала щось у собі.

— Амідо, допоможи їй! Вона зірветься! — вигукнув я.

— А якщо я не допоможу, що ти зробиш? — спокійно відповіла вона. — Нічого.

Її байдужість обурила мене.

— Досить! Рятуй її, чуєш?!

Аміда неквапом дістала з наплічника мотузку. Я подумав, що вона одразу кине її Емілі, але вона лише обмотала її навколо себе, закріпила на камені й… чекала.

Я вже збирався кинутися уперед, але не встиг. Емілі не втрималася — її руки зісковзнули, і вона зірвалася.

Усе сталося блискавично — Аміда кинулася вперед, встигла схопити Емілі, а мотузка з силою натягнулася, зупинивши їхнє падіння.

Вони висіли. Живі.

Аміда зібрала останні сили, підтягнулася на руках, дісталася виступу й витягла за собою Емілі.

— Дякую, — ледве чутно прошепотіла Емілі.

Аміда з полегшенням видихнула і усміхнулася мені.

Ми ледь доповзли до рівнини й звалилися в сніг. Ліс лишився позаду, а попереду — лише мороз і вітер. Тіло змерзло й оніміло, кожен рух давався з болем. Щоразу, коли ми намагалися підвестися, порив вітру знову валив нас додолу.

Раптом я помітив вхід до печери неподалік. Це міг бути наш порятунок або пастка. Хоча температура всередині, ймовірно, була така ж низька, як і зовні, хоча б вона давала захист від вітру та снігу. Ми обмінялися поглядами, мовчки оцінюючи можливість сховатися там.

Спуск виглядав ризиковано, тому я вирішив перевірити глибину. Підняв камінь і кинув його в темряву. Удар пролунав майже одразу, що вказувало на неглибокість печери.

— Здається, можна спускатися, — сказав я.

Аміда першою обережно почала спускатися по похилому схилу, тримаючись за виступи на скелях. За нею обережно пішли Емілі й я. Вхід був слизьким, але ми зуміли безпечно дістатися дна.

Ми опинилися в повній темряві. Ніхто не думав, як нам бути далі та як вибратися на поверхню. Я витягнув ліхтарик. Ми навмисно не використовували його раніше, зберігали для подібних випадків. Виявилося, що печера була зовсім маленькою. Тут ми вирішили підкріпитися, бо вже давно нічого не їли. Їжа й вода були замороженими, але Емілі швидко впоралася з цим.

Але мені було важко повірити, що це вся печера. Інтуїція підказувала, що тут повинно бути ще щось. І знову я почув голос Сара:

— Так, Джейсоне, тут є три ходи. Ви їх ще не помічаєте, але я бачу. Чесно кажучи, не знаю, в який саме варто йти, але я обрав би середній. Вирішуй сам. Тримайся.

— Друзі, — звернувся я до решти, — тут є три ходи, тільки я не знаю, де вони.