РОЗДІЛ 61. АМІДА

Холод зараз не найголовніша проблема, і байдуже, що кілька годин тому я ледь не загинула. Головне — що буде, коли ми піднімемося, а виявиться, що ці пошуки марні. А якщо ми просто йдемо на смерть?

Емілі... мене тривожить цей вогонь. Я знаю, що більшість дітей у таборі мають надзвичайні здібності, і якщо ці двоє не навчаться керувати своїми силами, це може коштувати їм життям.

— Амідо, — у роздумах я не помітила, як до мене підійшла Емілі, — коли ти дізналася про свої здібності, ти теж їх приховувала? Ти теж боялася?

Довелося розповісти про той випадок у бункері — спогади не з приємних.

— Ти розумієш, чому тоді стався вибух? Я не змогла стримати всю ту енергію, що переповнювала мене. Будь обережною.

Вона кивнула.

— І ще, Емілі, чому ви з Джейсоном вирішили піти? Я думаю, не тільки через те, що Бета змусила вас?

— Ми з тією ж метою, що й ти, — повернути Сара. Амідо, Джейсон — брат Сара.

Що? Я не могла повірити. Прикрила рукою рот. Як же Джейсону було боляче, а він досі не дав волю своєму гніву. Все, з мене досить, вирішила більше нічого не питати.

Ми продовжували рухатися через ліс, коли раптом зрозуміли, що стало надзвичайно холодно. Повітря стало густим і важким.

— Треба зробити вогонь, — сказала я. — Емілі, можеш спробувати зробити що-небудь?

Емілі не відповіла словами, але її погляд став серйозним. Вона підійшла до одного з дерев і, простягнувши руку, почала зосереджувати свою увагу. Кілька сухих гілок, що раніше виглядали абсолютно непридатними, миттєво загорілися яскравим, але слабким полум'ям.

— Ти серйозно? Ти справді хочеш так допомогти? Спалити все навколо? — запитав Джейсон з розгубленістю в голосі.

— Якщо це нас врятує, то так. Вогонь — єдине, що може нас врятувати зараз.

— Звідки вогонь? — продовжував допитуватися хлопець.

Емілі опустила голову.

Дерево впало на інше — і вогонь поширився далі.

— Ти зможеш це зупинити? — запитала я.

— Не знаю, я зараз не контролюю вогонь.

Ще трохи — і займеться весь ліс. Я вже шкодувала, що взагалі попросила її це зробити. Вогонь поширювався стрімко.

— Біжімо, швидше! — крикнула я.

Ми металися між палаючими деревами. Було важко бігти вгору весь час.

— Емілі, зупини це! — благав Джейсон.

— Вибачте, я не можу.

Спочатку я дорікала собі, але потім зрозуміла: Емілі повинна думати своєю головою, а не виконувати накази. Вона слабка, та й я не краща, але що вона очікувала, коли вирушала на ці пошуки?

— Попереду прірва. За нею — скеля з вузьким виступом. Спробуйте втриматися. Якщо нам пощастить, це врятує нас від полум’я, — сказала я.

Ми добігли до краю прірви. На іншому боці виднівся вузький кам’яний виступ — настільки малий, що міг витримати лише одну людину. Далі — стрімкий підйом угору. Це був єдиний шлях, бо залишатися в лісі я не мала наміру. Полум’я вже дихало в потилицю.

— Давайте, швидко! Емілі, стрибай! — кричала я.

— Я... я не можу.

Мені це набридло. Я підтягнула Емілі ближче й прошепотіла:

— Якщо не стрибнеш, загинеш. Це все через тебе. Ти врятувала мене, тепер моя черга.

Вона кивнула і стрибнула.

— Джейсоне, твоя черга!

— А як ти?

— Все добре, стрибай.

Емілі вже дерлася по скелі, намагаючись не зірватися. Джейсон також стрибнув.

Я теж хотіла швидко перескочити, але помітила біля прірви палаюче дерево. Коли я зібралася стрибати, воно впало. Вогонь ледь не торкнувся мене.

Емілі та Джейсон це побачили.

— Амідо?! — скрикнув Джейсон.

— Ідіть, я впораюся.

— Ні! — Емілі це сказала так впевнено.

Я не помітила, як палаюча гілка торкнулася моєї руки. Спочатку відчула холод, але потім рука запекла. Я опустила її в сніг, намагаючись зменшити біль. Від больового шоку я впала.

У напівсвідомості я побачила, як Емілі зосередилася. За мить усе вщухло — не лишилося жодного палаючого дерева. Вона загасила пожежу.

Я перелізла через обгорілий стовбур. Було важко, але я наважилась — і стрибнула.

— Амідо, ти зможеш лізти? — запитав Джейсон.

Насправді — ні. Я не могла. Але часу зупинятися не було.

— Так, зможу, — відповіла я, хоч у душі панував страх.

Мені стало соромно. Ще не так давно я вважала Емілі слабкою, а тепер вона вже двічі врятувала мене. А що зробила я? Нічого. Це вони весь час підтримували мене, а не я їх.