РОЗДІЛ 60. ЕМІЛІ

Мені зовсім не хотілося спати, на відміну від друзів. Це було дивно, але я не відчувала холоду, і це мене лякало. Розповісти про це друзям? А що, як вони не повірять?

Вже світало. Я вирішила розбудити їх. Коли розкрила Аміду, побачила її бліде обличчя. У Джейсона були такі ж сині руки, вкриті снігом. Вони знепритомніли через обмороження? Я не знала, що робити. Сірників не залишилося. У мене було мало часу, щоб їх урятувати. Вкривши їх пледами, я намагалася зігріти, хоча сумнівалася, що це допоможе. Лаяла себе за свою безпорадність. Я згадала, як Джейсон завжди захищав і піклувався про мене. Ми були як сім’я, а тепер він потребував допомоги, і я не могла нічого зробити. Ні, я не повинна їх втратити!

Раптом я відчула, як із моїх рук пішов пар, і побачила язики полум’я, що виривалися з пальців. Страх паралізував мене, і я хотіла загасити вогонь, але раптом почула в голові голос: «Рятуй їх, їм залишилося небагато». Я опанувала себе, знайшла сухі гілки й підпалила їх. Полум’я розгорілося, і я поклала друзів ближче до вогню, благаючи, щоб вони прийшли до тями. Обличчя друзів поступово повернулися до природного кольору. Через деякий час Аміда й Джейсон отямилися, хоча ще тремтіли.

— Х-холодно, — слабко вимовила Аміда.

Я зробила більше вогнище.

— Емілі, — тихо промовив Джейсон, — ти врятувала нас. Але як ти змогла розпалити вогонь? Чому ти не мерзнеш, коли ми ледве вижили в цьому холоді? Це справжнє диво.

Я хотіла розповісти їм про свої здібності, але щось мене стримало. Я злякалася. Перед тим, як мене забрали до табору, мама натякнула, що я можу бути небезпечною: я можу або врятувати друзів, або наражати їх на небезпеку.

— Я… знайшла ще один сірник.

Аміда подивилася на мене недовірливо.

— Гаразд, я зрозуміла, — сказала вона, ніби прочитавши мої думки.

Ми ще трохи посиділи біля вогнища. Потім я допомогла друзям піднятися, і ми повільно вирушили далі.