РОЗДІЛ 58. ДЖЕЙСОН

Я не знаю, що робитиму з Емілі. Вона підставила мене, навіть не спитавши, чи зможу я впоратися з Адріаном. Якщо він справді служить Діону, то від нього можна чекати будь-чого. Я ще не до кінця усвідомив свої здібності, тому вже був упевнений у поразці.

Ми вийшли з будинку вчотирьох. Ті троє дивних створінь спостерігатимуть за двобоєм з вікна. За мить я вже стояв навпроти Адріана. Він кинув пістолет на землю, даючи зрозуміти, що без зброї.

Я зробив те саме. Не встиг я зосередитися, як Адріан кинувся на мене. Я спробував завдати удару в живіт, але він схопив мене за руку. Я намагався вирватися, але хватка у нього була міцною. Раптом я вдарив його в шию вільною рукою і відчув полегшення. Я вдарив його в груди. Спочатку здалося, що він ослаб, але це тільки розлютило його. Він звалив мене на землю і почав душити. Я задихався, в очах темніло.

Ось і все, подумав я, як героїчно я загинув, підвівши друзів. Заплющив очі, та раптом почув голос... це був голос Сара: «Борися, Джейсоне, заради мене. Земля, рослини… скористайся ними, брате». Ці слова додали мені сили. Я розплющив очі і зосередився на хвойному дереві, що стояло за кілька метрів. Гілка дерева несподівано виросла і схопила Адріана, відкинувши його назад. Я жадібно ковтав повітря, ледве підвівся. Колюча гілка утримувала Адріана, не даючи йому поворухнутися. Я підійшов і сказав:

— Ну що ж, я чесно переміг.

Адріан почервонів від болю чи люті.

— Це несправедливо! — закричав він.

Я лише знизав плечима.

— Життя ніколи не буває справедливим. Забудь про це.

Відчув, що більше не зможу утримувати його. Тому я підняв пістолет і передав його Аміді. Вона була занепокоєна, ніби боялася пістолета.

— Ти впевнений? — запитала вона.

Останнє, що я почув перед тим, як знепритомнів, був постріл.

Десь далеко пролунав голос Аміди:

— Джейсоне, прокинься, Джейсоне.

Я розплющив очі й побачив її біля себе.

— Тобі треба відпочити, ти витратив багато сил, — сказала Емілі.

Я погодився, але в нас не було часу. Чим швидше дістанемось до Альнорда, тим краще.

— Пробач, що втягнула тебе в це, — тихо сказала Емілі.

— Ми живі, і це головне. — Емілі обійняла мене, і я відчув тепло.

Ключ залишився в нас. Адріан стверджував, що він належав Діону, але нещодавно Емілі сказала, що його створив Альнорд. Вона щось приховує — це відчувається. Та звідки вона взагалі це знає?

Ми вирішили піднятися на гору завтра, а сьогодні дійти до підніжжя. Нам вдалося знайти покинутий будинок, де переночували. Я не міг заснути — тривога не відпускала. Сар фактично врятував мене, коли Адріан душив. Це ненормально, що я чую його голос, але я не збирався розповідати про це іншим — ще подумають, що я збожеволів.

Ніч минула швидко. Ми прихопили кілька теплих речей з будинку, бо на горі буде холодно, як попереджали нас неодноразово. Також взяли воду та їжу.

Дорогою до підніжжя Аміда розповідала про зустріч із Габріелою, про експеримент і причини катастрофи. Я хотів захистити її. Не тому, що вона слабка, а тому, що їй потрібен відпочинок від цього жаху. Спокійне життя для неї було лише мрією.

Ось і все — ми прийшли. Стежки на гору не було. Звісно, сюди ніхто не ходить, а якщо й ходив — то востаннє. Я намагався відганяти ці думки й рухався далі. Ми пробиралися крізь густі хащі. Гілки чіплялися за ноги, залишаючи подряпини. Під ногами — глина й каміння, я кілька разів падав. Добре хоч, що снігу не було.

Схил гори був досить крутий, а вершина губилася в густих хмарах. Незважаючи на холод, мені було жарко.

Мені не давало спокою питання: чому звідси майже ніхто не повертався? Я також не розумів, чому Емілі погодилася піти з нами. Бета наказала їй залишити табір, бо наше життя не мало великої цінності саме для неї. Але Емілі могла залишитися і не підніматися на гору.

Я згадую її: допитливою, наляканою, але дуже милою. У нашому таборі зазвичай у будинках жило по десятеро дітей, але в нашому — лише троє: я, Емілі та мій друг Майкл. Чому Бета нас так ненавиділа? Причин було багато. Мій характер... Бета завжди слідкувала, щоб ніхто не виходив з-під контролю, адже вона цього боялася.

Колись Майкл вирішив розіграти її. Тоді йому було шістнадцять, і після цього тиждень він боявся виходити з будиночка. Ми з ним були справжніми друзями. Напевно, Майкл — єдина нормальна людина в таборі.

Коли прийшов Філ, я відразу впізнав його — пам’ятав ще з Милисина. Він трохи полегшив наше життя. Я вірив, що він не хотів зраджувати Аміду та Сара.

Здавалося, ми пройшли вже чимало, але коли я поглянув угору, то зрозумів: шлях ще далекий. Ноги ледь тримали.

Окрім густих хащів, тут траплялися великі валуни, вкриті мохом. Неподалік дзюрчав струмок. Ми підійшли ближче й побачили, що вода змішана з кригою. Я одразу відчув — далі буде ще холодніше. Повітря різко охололо.

Я вже не відчував кінчиків пальців — ані на руках, ані на ногах. Ми вирішили розпалити вогнище й трохи перепочити. Спати в таку холоднечу було майже неможливо, але втома взяла своє — сон переміг.