РОЗДІЛ 57. ЕМІЛІ

Джейсон виглядав збентеженим. Можливо, й у нього була тривожна ніч, як і в мене. Я знала, що до Альнорда доходять одиниці, а ті, хто повертаються, стають зовсім іншими. Якщо ми все правильно зрозуміли, нам необхідно було піднятися на найвищу гору нашого світу. Чесно кажучи, після двох безсонних ночей я вже відчувала втому. Не уявляю, як Аміда витримує таке життя тижнями. Вона завжди виглядає як справжня героїня, лідерка. Але за цим ховаються місяці болю та випробувань.

Ми зібрали речі й вирушили в дорогу. Незважаючи на зламані дерева навколо, стежки були гарними. Шість років я не залишала межі табору — можливо, саме тому мене так вабить усе, що за його межами. Я подивилася на свій значок від мами. Вона казала, що він оберігатиме мене. До речі, майже одразу після того, як я його отримала, я зустріла Джейсона. Як же я хочу опинитися в безпечному місці разом із ним, де нас ніхто не зачепить. Але ці думки здаються недосяжними мріями.

Про мої здібності говорили різне. Але найчастіше — що я небезпечна. Можливо, така ж, як Аміда… Коли ми підійшли до Лейгрода, місто виглядало зовсім не так, як я уявляла. Усі будівлі зруйновані, брама розбита, все перетворилося на згарище.

Хочеться вірити, що тут ще залишилися живі, які допоможуть нам дістатися до гори. Але в глибині душі я розумію: більшість із них, можливо, вже служить Діону. А це означає одне: битва неминуча. Якби ж я вміла битися або знала свої здібності, могла б бути кориснішою. Але зараз у мене є лише розум і зброя, взята в таборі. Хоч я й не збираюся її використовувати.

Цікаво, якою була Аміда в дитинстві? Невже теж всього боялася й довіряла кожному? Сумніваюся.

Ми зайшли в місто, але воно було порожнє. Я глянула на вершину гори Тервіс, сховану серед хмар і вкриту снігом. Друзі також не могли відвести погляд. Це моторошне місце. У таборі казали, що воно одне з найжахливіших у нашому світі, і я з цим згодна. Сніг, крутий підйом, пастки... Все це не обіцяє нічого доброго.

— Ви певні, що нам туди треба? — запитала Аміда.

Я хотіла б відповісти, що ні, але кивнула на знак згоди.

До нас підійшов гном. Мені здалося, що він теж служить Діону.

— Я Адріан. Чим можу допомогти? — запитав він.

На відміну від Ліама, його одяг був чистим — коричневий комбінезон і сорочка під ним. Я вже уявляла, що буде далі: він почне говорити мило, а потім спробує вбити нас.

— Перепрошую, ми шукаємо шлях на вершину гори Тервіс. Ви знаєте, як туди дістатися?

— Ви що, з глузду з’їхали? Туди піднімалися лише троє за всю історію нашого світу. Ви на боці Альнорда?

Його голос наповнився злістю. У такій ситуації брехня — найкращий вихід.

— Ні! Ми, як і ви, служимо Діону.

Адріан насупив брови.

— Звідки мені знати, що це правда?

— Бо Альнорд знав, що Діон старший за нього і його місце — в іншому світі. Але тепер він хоче зайняти престол Діона. Якщо почнеться війна, обидва світи будуть знищені. Ми намагаємося це зупинити.

Ух, наче все правильно сказала. Я благала, щоб Адріан повірив. Джейсон тихо запитав:

— Звідки... Емілі, звідки ти це все знаєш?

— Я просто цікавилася історією.

— Так ви за чи проти Альнорда? — запитав Адріан.

— Проти, — відповіли ми одночасно.

— Гаразд, я допоможу вам, — сказав гном, знімаючи ключ із шиї. Спочатку він здавався звичайним, але потім я помітила на ньому дивні знаки. Якщо це той ключ, про який я думаю, нам неймовірно пощастило.

— Не ставте зайвих запитань. Що це за ключ і навіщо він вам — не має значення. Просто доставте його Діону… якщо, звісно, виживете.

Я лукаво посміхнулася до Адріана.

— На вас чекає довгий, тернистий шлях. Дайте мені гарантію, що дійдете до вершини, тоді я розповім вам дещо цікаве про цю гору.

Ми не могли дати жодної гарантії, бо дійти до вершини було майже неможливо. А ту інформацію, яку знав Адріан, я могла б розповісти і друзям.

— А тепер, — продовжив він, — ходімо до моїх знайомих.

Я побачила, як Аміда тримає меч напоготові, а Джейсон міцно стиснув руку.

Ми зупинилися перед великою триповерховою білою будівлею. Вона стояла на масивних колонах шоколадного кольору. Мені здавалося, що після вибуху вона повинна була зруйнуватися. Дивно, що вона вціліла.

Адріан повів нас усередину. Стіни приміщення вкривали давні малюнки, а напівкруглу стелю увінчувала велика кришталева люстра, що звисала згори. У кінці зали стояли три трони. І все? Така велика будівля, а тут більше нічого немає, окрім тронів та трьох людей у капюшонах.

— Ми раді вас бачити, — сказала постать, що сиділа посередині.

Трон був обшитий червоною шовковою тканиною, тому виглядав дуже розкішно.

— Ми просто хочемо переконатися, що ви точно служите Діону. Ви повинні мати мітки на правій руці. Покажіть їх, і ми вас відпустимо. Якщо ж міток немає, ми вас уб’ємо.

Що за мітки, в біса? Єдине, що я могла зробити — тягнути час, сподіваючись, що Аміда та Джейсон щось придумають. Але вони теж не знали, як діяти. Мені не залишалося нічого, окрім як зробити пропозицію.