РОЗДІЛ 53. ДЖЕЙСОН

Я не дуже хочу вирушати в цю подорож, але маю надію воскресити Сара. Аміда, навпаки, готова на будь-який ризик. Здається, вона втратила сенс життя без нього.

Я глибоко прив’язаний до Сара, адже він був для мене більше, ніж просто друг — він був моїм рідним братом.

Я покинув Милисин ще до того, як він познайомився з Філом та Амідою. Тоді я намагався уникати Сара — заздрив йому, бо вважав його кращим за себе. Тепер шкодую про це, адже він щиро любив мене.

Я підійшов до свого ліжка й нахилився, щоб відкрити шухлядку. На нижній поличці лежав лише один аркуш — папірець, який я не брав до рук уже понад рік. А зараз дивитися на нього ще болючіше.

Це був малюнок Сара, зроблений, коли йому було дев’ять. Кольоровими олівцями він зобразив нашу сім’ю. Усі були щасливі. Хотів би я повернутися в ті часи — хоча б на кілька хвилин.

Я відчув, як у мене на очах виступають сльози, але не міг розплакатися перед Емілі. Вона має почуватися захищеною, а я не зможу оберігати її завжди. Колись їй доведеться стати сильною, бо в цьому світі виживає лише найсильніший. А поки що вона — ще слабка.

Дивлячись на Аміду, одразу розумієш: вона пережила багато. Так і хочеться обійняти її й сказати, що все буде добре.

Ми з Емілі одягли чорні плащі, які нам видали в таборі. У наплічник поклали кілька пляшок води, трохи їжі, намет і ліхтар. Вже сутеніло, але Бета змусила нас вирушати негайно, тож ми пішли на захід.

— У когось є ідеї, куди нам іти? — запитав я.

— Жодних, — відповіла Аміда, — але знаю, що тут нам залишатися не варто. Можливо, спробуємо знайти притулок у Лейгроді.

Ця пропозиція видалася розумною. Це було краще, ніж сидіти й нічого не робити. Поки ми обговорювали плани, сонце повністю зайшло. Ми пройшли всього кілька кілометрів від табору і вирішили заночувати в лісі, а наступного ранку вирушити далі з новими силами.

Я не розумію Бету. Невже вона не могла відправити нас у дорогу завтра? Але що б там не було, я заснув миттєво.