ЧАСТИНА 3. ДВА СВІТИ. РОЗДІЛ 50. АМІДА

Втративши Сара і зруйнувавши більшу частину світу, я перестала бачити сенс у житті. Лише слова Філа давали мені іскру надії — останню ниточку, за яку я трималася, хоч у глибині душі й розуміла: цей шлях буде небезпечним.

Я повинна зосередитися на собі, стати сильною. Холодною. Такою, яка здатна вижити. Але я… я так не можу.

Я сиділа біля нашого зруйнованого будинку й тихо плакала — так, щоб Філ не почув. Згадалося, як уперше покинула межі нашого міста. Тоді я була наївна й щиро вірила, що світ набагато кращий. Я помилялася.

Довіряти не можна нікому. Усе, що я тепер відчуваю, — це біль, страждання і страх.

Філ боявся заговорити зі мною. Він бачив мій стан, бачив, як глибоко я впала в себе. Та все ж тихо сказав, що ми можемо піти до Діремса. Що там буде безпечно. Але мені не вірилося.

Коли він поклав руку мені на плече, я здригнулася — не від страху, а від того, що вперше за довгий час відчула тепло.

— Все буде добре. Я поруч. Можеш ненавидіти мене, але я не дам тобі загинути, — прошепотів Філ.

Я не очікувала таких слів від нього. «Дякую», — подумала я, не промовивши вголос.

Філ ішов попереду, ведучи їх крізь зарості. Під ногами хрустіли уламки цегли від зруйнованих будинків. Повітря вже не було таким теплим, як влітку — осінь відчувалася в кожному подиху.

Я пообіцяла собі більше не показувати емоцій. Надто небезпечно. Вони можуть зруйнувати все — знову. Але я знаю, що ніколи не дотримаюся цієї обіцянки.

І все ж… якщо Філ зрадить, якщо заманить у пастку — я знаю, що робити. Та залишатися тут — не варіант. Я не виживу.

За невеликими пагорбами виднівся табір. Я напружилася, готова дати відсіч у разі небезпеки. Ми наближалися.

Коли ми перетнули межу Діремса, я відчула щось дивне — ніби невидимий бар’єр. Нічого не завадило нам увійти, але я відчула, як щось змінюється навколо. Повітря стало густішим, свіжішим… і незрозуміло спокійним. Це місце було незвичайним.

На перший погляд — нічого дивного. Діти сміялися, бігали в різні боки, немов нічого не сталося. Ми йшли центральною вулицею, вимощеною грубим камінням. Обабіч стояли двоповерхові дерев’яні будинки, прості, але міцні. Я нарахувала близько двадцяти.

Ліворуч височіла особлива споруда — теж із дерева, але більша за інші й прикрашена різьбленням. Вона виглядала важливою.

Філ наблизився і прошепотів:

— Вибач, але так буде краще для тебе.

Я не встигла зрозуміти, що сталося, як двоє чоловіків схопили мене за руки. Я не чинила опору. Внутрішньо я була готова до зради, до обману, до нового болю. Мене повели до великої дерев’яної будівлі. Я озирнулася. Мій погляд був холодним. А Філ… він стояв мовчки, дивлячись на мене з сумом у очах, ніби вже шкодував про свій вчинок.

Ми так і не зайшли всередину, хоча я хотіла, хоч і не знала чому.

Переді мною стояла зрадниця й ворог — Бета. Вона виглядала неперевершено: світле волосся, мов стигла пшениця, спадало їй до пояса, а біла накидка з капюшоном надавала ще більшої таємничості. Її очі були глибокими й ясними, мов зорі. Тепер я розуміла, чому Філ закохався в неї, але від цієї краси віяло холодом. Поруч із нею я почувалася ніяково й не знала, куди себе подіти.

— Привіт, Амідо. Як тобі наш табір? — запитала вона.

Вона, мабуть, чекала, що я буду злитися, але я вирішила зробити навпаки.

— Чудово. Я рада, що ви врятували хоч когось від мене. Але навіщо я вам потрібна?

Ох, бачили б ви її обличчя. Бета розгубилася, бо не очікувала такої відповіді.

— Амідо, я не хочу бути твоїм ворогом. Це просто якесь божевілля...

— Значить, ти божевільна. Буду знати, — відповіла я.

Вона почала нервувати.

— Розповім пізніше. А зараз Філ відведе тебе до будинку.

Мені ніколи не подобалося, коли від мене щось приховували, але я не стала сперечатися й пішла за Філом.

Будинок під номером 14. На вигляд він такий самий, як і інші.

— Проходь, — сказав Філ.

— Ти ж насправді не хотів мене сюди приводити, правда?

Хлопець кивнув.

На першому поверсі була кухня з великим дерев’яним столом і стільцями. Я почала підніматися скрипучими сходами на другий поверх і зрозуміла, що в будинку немає світла.

У кімнаті сиділи двоє підлітків на ліжках, навпроти один одного, і про щось розмовляли. Дівчина мала кучеряве руде волосся і зелені очі. Її темно-зелена кофта й джинси були завеликими і брудними.

Хлопець, що сидів біля неї, здавався значно старшим. Його темне волосся і карі очі нагадали мені Сара.

Підлітки не звернули на мене уваги, коли я увійшла.

— Привіт, — невпевнено сказала я.

Вони подивилися на мене, ніби моя присутність їх налякала. Хлопець підвівся і підійшов ближче.

— Привіт, Амідо. Думаєш, я тебе не впізнаю? Я Джейсон, а це Емілі, — сказав він.