РОЗДІЛ 48. САР

Я робив усе, що міг, аби зупинити Аміду, але вона була сильнішою. Можливо, я просто не встиг розвинути свої здібності до потрібного рівня, та врешті-решт це не мало значення. Її сила могла вбити мене.

І тоді з’явився Філ.

— Саре, що відбувається? Вона втратила контроль! — його голос звучав напружено.

— Я б хотів її заспокоїти, але не можу її зупинити, — відповів я, скриплячи зубами.

— Може, є спосіб її заспокоїти? — запитав він. — Я не хочу, щоб вона постраждала. І щоб ти постраждав теж.

Його слова здалися мені підозрілими, але тепер у його очах не було хитрості, лише занепокоєння.

— Чому ти допомагаєш нам? — запитав я, намагаючись зрозуміти його мотиви.

— Бо ви мої друзі, — відповів Філ. — Якщо зараз не зупинимо її, вона зробить те, про що потім пошкодує. Пропоную так: ти відволікаєш її, а я підійду ззаду й накажу їй зупинитися.

План звучав розумно, але я не міг повірити, що він справді спрацює. Та іншого вибору не було.

Я почав привертати увагу Аміди, сподіваючись, що вона зосередиться на мені. Тим часом Філ зробив кілька обережних кроків уперед. Його рухи були зваженими, але я помітив, як він знервовано озирнувся, наче шукаючи вихід, — він шукав момент для дії.

Раптом він дістав із кишені камінь телепортації. Я навіть не встиг зрозуміти, що він має намір зробити, як його фігура вже розчинилася в повітрі.

Він зник.

Секунда — і потужна енергетична хвиля розірвала повітря, наповнивши його фіолетово-синім сяйвом. Це було щось неймовірне, найсильніше, що я коли-небудь бачив. Мій смерч у Міріаді здавався дитячими забавками поруч із цією стихією.

Мене відкинуло назад, і я жорстко вдарився об камінь. Біль пронизав кожну клітину мого тіла, а по чолу повільно потекла кров. Це був не просто удар. Це відчуття було зовсім іншим — як ніби саме життя витікало з мене разом із кожним ударом серця.