РОЗДІЛ 46. ФІЛ

Я довго дивився на зорі й замислювався, чи правильно я чиню? Після того як зрозумів, що Аміда дійсно хвилюється за мене, мені вже не так хотілося йти. Проте я був виснажений. Я просто хочу втекти від своїх проблем і тривог. І не бути для них тягарем.

Тихо забравши з намету свій наплічник, я востаннє глянув на Сара та Аміду й пішов у Діремс.

Я підпалив гілку, бо ліхтаря не було, і почав спускатися з пагорба. Намагався йти тихо, але темний ліс усе одно здавався моторошним. Це був мій остаточний вибір.

Дорогою нікого не зустрів, і це мене заспокоїло. Присів на камінь перепочити, коли відчув дотик до плеча. Я миттєво вихопив кинджал, але переді мною стояла Бета.

— Привіт. Чому ти не з друзями? — запитала вона, дивлячись мені прямо в очі.

Її голос, як завжди, звучав м’яко, але водночас проникав до самого серця. Вона була такою ж неймовірною, як і завжди.

— Вони... так сталося, що їм буде краще без мене, — відповів я, намагаючись приховати біль у голосі.

— Можливо, ти маєш рацію, — задумливо промовила вона. — Зрештою, ти вартий більшого, ніж їхня дружба. Знаєш, я можу стати твоїм другом. Пам’ятаєш, я казала, що ти маєш зробити вибір?

— Слухай уважно. З ким ти хочеш продовжити свій шлях: зі мною чи з Саром і Амідою?

Що це за вибір вона мені дає? Покинути тих двох? Ні, я не міг. Але Бета... вона мала щось, що притягувало мене сильніше, ніж здоровий глузд.

— Я буду з тобою, — сказав я.

Бета ледь помітно усміхнулася, але її очі залишалися холодними.

— Я рада, що ти обрав мене. Ми станемо чудовою командою. Та для початку я хочу, щоб ти привів Аміду і, якщо вийде, Сара в Діремс. Але не зараз, трохи згодом. Якщо впораєшся, доведеш, що гідний мене. Ти згоден?

— Так, я все зроблю, — відповів я, відчуваючи, як її слова стають моїм вироком.

— Пам’ятай, — голос Бети знизився до шепоту, — якщо хтось дізнається про нашу угоду, наслідки будуть жахливими.

— Я зрозумів.

Я повертався до намету, обмірковуючи кожне її слово. Хотілося дізнатися більше про це місце, але я відчував, що щось важливе вже почав розуміти. Світанок уже настав, і дорогу було чітко видно навіть без факела. Повітря було свіже, наповнене ранковою тишею. Підійшовши ближче, я побачив, як Сар складає свої речі. Його обличчя не виражало жодних емоцій — воно було кам’яним. Я наблизився до них.

— О Боже, Філе, де ти був? — різко запитав Сар. — Ти ж розумієш, що ми покладали на тебе надії, як на вартового? Ти взагалі думаєш, що робиш? Тримайся ближче.

— Філе, я так рада тебе бачити! — вигукнула Аміда, обіймаючи мене. Мені цього не хотілося.

— Як ти? — спитав я, намагаючись бути ввічливим.

— Все добре, я в порядку. Краще скажи, як ти себе почуваєш?

Звісно, я міг би збрехати, як і Аміда, що зі мною все в порядку. Але навіщо?

— Нормально, — коротко відповів я.

— Гаразд, друзі, збираємося, у нас ще довгий шлях, — сказав Сар.

— Ви мені не друзі. Я більше не з вами, — тихо, але твердо промовив я. Можливо, не варто було так говорити, але вже було байдуже.

— Що?! Це було несподівано. Треба мати сміливість, щоб сказати таке старим друзям.

— Ти на когось працюєш? — запитала Аміда.

— Ні. Бувайте, «друзі», — сказав я, усміхаючись божевільною посмішкою.

Я схопив камінь телепортації, і мене огорнув густий туман. Коли він розсіявся, я опинився в тому самому місці, яке бачив вночі. Бета стояла поруч.

— Прийшов? Дивися, Філе, це майбутній твій дім і твоїх друзів. Тут ти будеш одним із головних.

Я поглянув на містечко: двадцять будинків і кілька більших споруд. Неподалік протікав струмок, і все виглядало досить мирно. Та я не міг позбутися сумнівів у своєму рішенні. Але шляху назад вже не було.