РОЗДІЛ 43. ФІЛ

Аміда та Сар впали, а за ними з'явилися ще троє ельфів в обладунках. Я підійшов до одного з них, намагаючись загіпнотизувати, але не встиг: мені швидко затулили рот ганчіркою. Невже вони знають про мої здібності? Мене зв’язали, і я вже не став чинити опір — це було безглуздо. Схоже, ми тут надовго, але треба вірити в краще. Мене повели до старого будинку.

Я зрозумів, що ельфи всюди і не проти нас убити. Ми увійшли в будівлю зі старими, сирими стінами. У коридорі по обидва боки за ґратами сиділи різні особи, а в кінці було три порожні камери. Я думав, що гірше бути не може. Але могло. Трохи згодом ельфи принесли непритомних Аміду та Сара. Їх безцеремонно затягли до сусідніх камер і зачинили за ними двері. Я був єдиним, хто залишився при свідомості, тому міг чути розмову охоронців, що стояли поруч.

— Кажуть, що Діремс зруйнований. Не знаю точно, що там сталося.

— Якщо все й далі так піде, це буде небезпечно для всього світу. Нам би впоратися з цими трьома, а тут ще ті діти.

Ця новина мене зовсім не втішила, адже ми якраз планували відвідати те містечко. Бета попереджала, що найближчим часом нам краще туди не йти, але тепер це здавалося ще більшою помилкою.

Ні, треба вибиратися. Спробував розбудити Сара та Аміду, але безуспішно.

Голову заповнили найгірші думки. Що з нами буде? Усі — і ельфи, і інші — знають, наскільки ми небезпечні.

За моїми відчуттями, минуло вже чимало часу. Сар та Аміда досі не прокидалися, і я вирішив трохи перепочити, адже ми не спали вже понад дві доби. На диво, я заснув швидко, попри всі незручності.

Мені знову наснився сон про Бету. Я стояв посеред безкраїх луків, де тонкий туман ледь огортав землю. Неподалік височіла дерев’яна табличка з вирізьбленим написом: «Діремс». У далині виднілося невелике місто — його будинки тулилися один до одного, ніби ховаючись за пагорбами. Біля таблички стояла Бета. Її погляд був спрямований прямо на мене, і я відчув, що вона не просто чекала — вона запрошувала. Щось у її мовчазній впевненості змушувало мене зробити крок вперед, до цього загадкового міста.

Я прокинувся, відчувши, що пройшло багато часу. Незабаром помітив, як Сар у сусідній камері поворухнувся. Аміда вже сиділа, схрестивши руки, й задумливо дивилася перед собою.

Вони дивилися на мене, чекаючи пояснень. Та я не міг нічого сказати — рот був затулений кляпом, руки зв’язані. Поки охоронці відволіклися, Аміда через грати спробувала зняти з мене кляп. І їй вдалося.

— Дякую, — прошепотів я. — Нам треба тікати. Амідо, чи могла б ти розсунути грати своїм телекінезом?

— Не знаю, чи вийде... А ми довго були непритомними?

Я кивнув.

— Гаразд, спробую, — промовила Аміда.

Вона зосередилася, ніби збираючи сили. Очі заплющилися — ймовірно, для кращої концентрації. Прути почали розсуватися, і через хвилину Аміда пролізла крізь отвір. Але одразу впала, очевидно, через сильну втому.

— Амідо, тримайся, будь ласка, — сказав Сар.

Дівчина ледь підвелася, тримаючись за грати. Її зусилля були настільки тихими, що ми не привернули уваги охорони.

Ми перезирнулися і без слів зрозуміли одне одного: треба тікати.

Коли ми вибігли з будівлі, помітили, що за нами женуться. Ми поспішно звернули за ріг і натрапили на стару, схоже, давно покинуту будівлю.

Вона була двоповерховою і виглядала підозріло. І що ж? Звісно, ми туди забігли — адже нам завжди потрібні нові пригоди. Хоча на той момент у голові була лише одна думка: вижити.

Всередині нас зустріла напівзруйнована стеля, коробки зі зброєю та обладунками, а також картини, вкриті товстим шаром пилу. У будівлі було холодно. На першому поверсі простягалася велика зала з потрісканою підлогою. Атмосфера була моторошною. На другому поверсі — занедбане горище, покрите павутинням.

— Можемо взяти зброю, думаю, вона нам знадобиться, — сказав я.

— Нічого не чіпай, будь ласка, — зупинив мене Сар. І тут з кінця зали пролунав голос старої жінки:

— Хто це до мене завітав? Проходьте, не бійтеся.

У її голосі було щось холодне, відчувалося, що вона не бажає нам добра.

Аміда та Сар дістали мечі.

— Хто ви? — запитала Аміда.

З темряви вийшла сива, низького зросту жінка, одягнена в темну мантію. Її обличчя було приховане.

— Мене звуть Мадлен, і я знаю, чому ви тут. Більше того, знаю, хто ви.

— О, ми якраз вас шукали, — відповів я. — Нам сказали, що можете позбавити нас наших сил, чи не так?

— Можу, але майте на увазі: все має свою ціну. І ваша буде дуже високою, — промовила вона з посмішкою.

Усі виглядали розгубленими. Я особисто думав, що позбавити нас сил було б і в її інтересах. Адже бездіяльність із її боку може привести до катастрофи. Але тепер перед нами стояла ця жінка, з якою домовитися, здавалося, буде непросто.

— Ну... і яку ви пропонуєте ціну? — запитав Філ.

— Одне життя когось із вас. Ви готові заплатити?

Вона знущається? Це жахлива ціна! Ніхто не збирався помирати ні за яких обставин.