РОЗДІЛ 42. САР

Якщо чесно, я не впевнений у своїх силах і в тому, що ми долетимо. Але намагаюся не показувати цього. Викликати смерч, що відкинув півсотні ельфів, — одне, а пролетіти таку відстань — зовсім інше.

Що, якщо я не витримаю? Підняти себе — не так складно, але втримати ще й Філа та Аміду — значно важче. Однак я повинен спробувати. Вітерець бавився біля моїх ніг, і я усвідомив, що вперше роблю це свідомо. Відчуваю тиск між ногами та землею, і через мить я відриваюся від землі. Ох, це важче, ніж я очікував.

— Саре, це дивовижно, але що буде, якщо нас побачать? — запитав Філ.

Я про це не думав. Ну, побачать — і що з того? Діти вирішили політати, подумаєш. Гаразд, я маю тримати нас у повітрі. Ми вже були високо, і падати буде боляче.

— Саре, постарайся, щоб ми не впали.

— Добре, але нічого не обіцяю. Якщо витримаю, долетимо швидко. Хоча, чесно кажучи, мені страшно. Але я не можу підвести.

Ми летіли з шаленою швидкістю. Очі сльозилися від вітру, а навколо пролітали ліси, поля, зруйновані будівлі. Часом мені здавалося, що ми ось-ось впадемо. Я тримався ближче до Аміди, щоб підхопити її, якщо щось піде не так.

Щодо Філа... Він здавався якимось не таким. Наче на межі зради.

Я відчував, як сили поступово вичерпуються, але зупинятися було не можна. Небо темніло, і невдовзі мала настати ніч. Треба було прискоритися.

— Саре, як ти там? Тримаєшся? — запитав Філ.

Я кивнув.

— Давай, друже, залишилося ще небагато.

Це правда. Вже виднілися великі коричневі палаци з червоною черепицею на дахах. За ними тіснилися будинки скромнішого розміру, усі однакові, розташовані на схилах гір. Містечко здавалося невеликим, але затишним.

Я почав знижувати швидкість, і коли нарешті торкнувся землі, ноги підкосилися. Ледь не впав, але Аміда вчасно підхопила мене за руку.

— Ти як? — запитала вона стурбовано.

Філ подивився на неї так, ніби говорив: «І так все зрозуміло».

— Як ти думаєш, після такого польоту? Таке відчуття, що я не тільки не зможу використати свої сили, але й просто ходити.

— Давай дійдемо до гномів і перепочинемо там. Гаразд? — запропонував Філ.

Я кивнув.

— Чого ви очікуєте від Лейгрода? Як на мене, гноми — ті ще хитруни, — зауважила Аміда, витягаючи з сумки три чорні плащі з капюшонами. — Нам доведеться бути обережними, небезпека може чекати будь-де.

Вона на мить замовкла, а потім додала:

— Я взяла ці плащі про всяк випадок. Спершу думала, що вони знадобляться, якщо піде дощ. Але тепер бачу — вони чудово допоможуть залишатися непоміченими.

Ми накинули плащі, і хоч це трохи додало впевненості, всі розуміли, що вони нас не врятують, якщо почнеться бійка. До того ж, наш зріст одразу привертав увагу — серед гномів ми виглядали б, м’яко кажучи, недоречно й навіть підозріло. Біля брами нікого не було — можливо, вартові відійшли, але ворота були зачинені.

— Що будемо робити? — запитав я.

Аміда уважно розглядала браму, і я зрозумів, що в неї є план. Філ стояв трохи осторонь із байдужим виглядом, ніби все це його не стосується.

— Брама не така вже й висока, — мовила Аміда. — Спробую зламати ворота, але майте на увазі: після цього нас можуть помітити. Іншого способу зайти немає.

Аміда легко вибила браму, і ми опинилися перед гномами, які застигли в подиві. Звісно, не щодня можна побачити, як дівчина руйнує ворота силою думки. Їхні очі розширилися від шоку, але ніхто не наважився наблизитися — вони почали відступати, а деякі навіть тікати. Я відчув, як план потрапити сюди непомітно провалився.

Аміда, Філ і я пройшли повз розгублених гномів, що все ще не могли оговтатися від того, що сталося.

Я не наважувався запитати про Мадлен, відчуваючи, що в цій ситуації це було б надто ризиковано.

Раптом ми побачили двох озброєних ельфів, які чекали на нас. Ми з Амідою були готові атакувати їх, коли раптом відчув сильний удар у спину і впав. Останнє, що я пам'ятаю: Аміда лежала поруч, непритомна. Філа я не бачив.