РОЗДІЛ 39. ФІЛ

Я вже почувався трохи краще.

— Філе, нам потрібно поговорити наодинці, — сказав Сар, дивлячись на мене з натяком.

Я не зовсім розумів, навіщо Сар мене покликав, але пішов — можливо, він хотів обговорити щось, чого не хотів говорити при Аміді.

— Філе, чи можеш ти стерти спогади Аміди? — почав він. — Не зараз, але, можливо, коли повернемося до Милисину. Я не хочу, щоб вона пам’ятала все, через що пройшла.

— Ти ж важливий для неї, — продовжив я. — Навіщо стирати спогади? Вона так багато пережила, і ти сам знаєш, як це зблизило вас. Хочеш усе це просто викреслити?

Сар не відповів, лише відвів погляд, ніби вагаючись у власному рішенні.

Я на мить замовк, усвідомлюючи, що їхній зв’язок став міцнішим за нашу дружбу. Колись ми були нерозлучні, та зараз я відчував, що між нами утворюється прірва. Можливо, я вже зайвий.

— Може, я тут просто зайвий… — тихо додав я.

— Не говори так, друже, — відповів Сар. — Ти завжди був для нас важливим і залишишся таким.

— Саре, я не можу зробити того, що ти просиш. Аміда для мене надто важлива. Я не хочу, щоб вона забула все це.

Я навіть не міг подумати, що Сар здатен на таке. Він справді хоче стерти себе з її пам’яті? Це жахливо.

Ми підійшли до Аміди, і я ще раз глянув на Сара — його обличчя було непроникним.

— Хлопці, у вас усе добре? — запитала вона, уважно вдивляючись у нас.

— Так, — коротко відповів Сар. — І все ж, куди ми йдемо далі?

— Слухайте, я не прихильник Габріели, тому не думаю, що нам слід повертатися туди, — сказав я.

— Але ж... — почала Аміда, та Сар її перебив.

— Амідо, ти вже двічі тікала від Габріели. Ну який сенс іти до неї знову? До того ж, як показує практика, вона небезпечна.

— Та ви що, зговорилися?! Слухайте, у Лейгроді теж небезпечно. А якщо це пастка? Я не думаю, що Асмеріда щось гарне нам порадить, особливо після того, як ти, Саре, "зробив маленький вітерець" і повбивав там усіх.

Ми із Саром стояли мовчки, схрестивши руки на грудях. Це ж треба так відчайдушно відстоювати свою думку.

— Що ж, два проти одного. Вибач, Амідо, але все вже вирішено, — мовив я.

Дівчина важко зітхнула і більше нічого не сказала.

— Добре, але якщо щось станеться, це буде на вашій совісті, — пробурмотіла Аміда.

Ми з Саром посміхнулися.

Лейгрод знаходився десь між Міріадою та Милисином, на півдні, ближче до Милисину, але, на жаль, ми не знали точного місця. Почало сутеніти, і ми розклали намет. Було трохи тісно, адже він був розрахований на двох.

— Слухайте, народе, може, я краще ляжу спати просто неба? Все одно не так уже й холодно, а вам буде зручніше, — запропонував я.

— Філе, про що ти взагалі говориш? — Аміда зупинилася і здивовано глянула на мене. — Ти ж не думаєш, що займаєш тут зайве місце?

Вона зробила крок ближче, і в її голосі з’явилася м’якість.

— Ти важливий для нас. Тоді, в Ріордані, ти врятував мене. Я завжди буду тобі вдячна. Що було б, якби тебе тоді не було поруч?..

— Може, поясните? — втрутився Сар.

— Філ убив привида. Хоча це був не зовсім привид, а щось на кшталт темної істоти. Ми домовилися не згадувати про це.

Сар трохи здивовано підняв брови, але не став розвивати тему.

— Але… тоді я зробив це несвідомо. Я сам не зрозумів, як мені вдалося вбити того привида.

— Дякую, Філе. Лягай спати з нами.

Сар кивнув. Усі вже спали, але я не міг заснути. Можливо, краще було б забути. Навіть якщо я зможу стерти спогади у Сара та Аміди, ніхто не зітре мої.

До Лейгрода ще дуже далеко, але час промайне швидко. Я зрозумів, що, напевно, нам ніколи не судилося жити в мирі. Можливо, я намагаюся вдавати оптиміста, але вони навіть не уявляють, як мені болить всередині. І річ не в тій рані на лобі. Боляче від того, як друзі починають віддалятися, немов я більше не маю місця серед них. Я завжди буду тим, хто лишається осторонь, п’ятим колесом у возі.

Що станеться тієї миті, коли всі мої емоції вирвуться назовні? Я стримуюсь, але вже на межі… Я більше не можу.

Я заснув, і мені приснився сон. Ніби я стою в напівтемній печері й бачу дівчину зі світлим волоссям — вона була надзвичайно гарною.

— Привіт, Філе!

Я не міг вимовити ані слова — вона була настільки вродливою. Дівчина була одягнена в легку бірюзову сорочку та білу спідницю до щиколоток. Вона дивилася на мене блакитними очима, такими глибокими, що здавалося, вони приховують у собі цілий світ.

— П-привіт, — нарешті відповів я.

— Послухай, Філе, в майбутньому тобі доведеться зробити непростий вибір. Але пам’ятай: я завжди буду рада тебе бачити. Скоро ми знову зустрінемося, але я буду іншою.

Я прокинувся і вирішив нікому не розповідати про свій сон. Однак образ тієї дівчини ніяк не виходив з голови.