РОЗДІЛ 34. АМІДА

Я прокинулася з відчуттям, що Сар і Філ потребують моєї допомоги. Але з кожною хвилиною це відчуття ставало слабшим. Щось підсвідомо кликало мене йти до них. Спершись рукою на двері, я раптом подумала, що їх могли схопити, катувати, намагаючись дізнатися щось про Габріелу. Мене охопила жахлива думка: їх можуть вбити. І це моя провина. Я повинна врятувати їх.

Тривога переповнювала мене, хоча я не могла зрозуміти, чому саме. Внутрішній голос шепотів: «Треба тікати звідси». І вперше за довгий час я не стримувала емоцій. Гнів, страх, ненависть — усе вирвалося з мене. Рука наповнилася енергією, наче вириваючись із мого тіла. Я заплющила очі, і енергія розійшлася по руці, зосередившись у лікті, а потім різко дійшла до кінчиків пальців.

Раптом я почула шум. Розплющивши очі, побачила сходи, що вели нагору, а двері лежали на підлозі. Я була настільки шокована тим, що зробила, що не могла поворухнутися. Але за мить я вже стрімко піднімалася сходами.

Виявилося, що Габріели вдома не було. Це був мій шанс утекти.

Я вже була готова вийти, коли раптом побачила дзеркало на стіні. Відображення в ньому здивувало мене: мої очі світилися яскравим, божевільним, зеленим кольором, а каштанове волосся немов розвивалося, хоча в кімнаті не було жодного вітру. Мій одяг був забруднений і порваний, але я відчувала себе не просто сильною — я відчувала, що тепер нічого в світі не може мене зламати.

— Я на волі, — прошепотіла я, і, не вагаючись, рвонула з цього страшного місця, намагаючись якнайшвидше залишити його позаду.

Опинившись у лісі, я не знала, куди йти, але точно відчувала, що маю триматися подалі від цього будинку, який назавжди залишиться в моїй пам'яті. Я орієнтувалася на те, що приблизно знаю, де знаходиться Милисин, хоча й не була впевнена, що Сар і Філ повернулися туди. Було б добре, якби вони були там, але з огляду на те, скільки ельфів зараз блукають навколо, не виключено, що їх забрали до Міріади. Та й в рідному місті мені зараз краще не з'являтися.

Я знала, що Габріела буде намагатися повернути мене. Але тепер їй буде важче це зробити — я вже здатна чинити опір. Вона не вірила, що я зможу набути такої сили за такий короткий час. Це означає, що я сильніша, ніж вона думала. Можливо, вона просто хотіла, щоб я втратила надію на порятунок. Але я вибралася.

До Міріади було далеко, тому я вирішила трохи перепочити. Шкода, що в мене не було ані їжі, ані води, але повертатися назад я не збиралася. Неподалік побачила озеро, але спершу не хотіла підходити до нього — воно нагадувало мені про минулі жахіття. Та все ж я підійшла і трохи попила води.

Вже починало темніти. Ліс був неймовірно гарний. Я не могла й уявити, наскільки чарівним може бути цей ліс: дерева, листя — все ніби палало різнокольоровим полум'ям. Хотілося, щоб Сар і Філ також змогли побачити цю красу.

Я зробила маленький шалаш на випадок дощу. Вогнище розпалювати не стала, адже ліс освітлювали рослини не гірше за ліхтарик. Це було небезпечно — спати в лісі, коли тебе шукають і хочуть вбити.

Я розумію, що можу стати причиною катастрофи. Ельфи хочуть цьому запобігти, а я не повинна чинити опір. Але не зараз, бо знаю, як уникнути катастрофи. Я зможу це контролювати... напевно. Мені страшно, дуже страшно. Просто хочу, щоб усе закінчилося.

Згодом я й не помітила, як заснула.