РОЗДІЛ 32. ФІЛ

Я усміхнувся до Сара, і ми пішли.

Після загибелі Крона орки просто зникли з нашого поля зору, ніби вони всі разом опинилися в тіні, боячись маленької дівчинки, яка змогла вбити їхнього короля. Це здається мені чимось неймовірним — як так сталося, що я і Аміда маємо такі надзвичайні здібності? Звісно, це надзвичайно, але одночасно й дивно. Мені досі важко повірити в це.

Недавно я став свідком розмови між Амідою та її матір'ю. Мама сказала, що дії Аміди можуть призвести до катастрофи. Я ще не розповідав це Сару, бо боюся, що він почне ненавидіти її. Їхні стосунки й так непрості, і я не хочу ще більше ускладнювати ситуацію. Іноді, коли вони разом, я почуваюся зайвим, і це змушує мене сумніватися, чи залишилася наша дружба такою ж міцною, як колись.

Спускаючись сходами, ми раптом зіткнулися з Асмерідою.

— Привіт, що ви тут робите? — запитала вона з легкою недовірою.

Я здивувався, що вона не знає про те, що відбувається, але швидко зрозумів, чому: хоча Асмеріда й дружина Мирона, вони завжди мали звичку жити окремо, навіть коли знаходяться поруч. Це було нормально для них — кожен у своєму світі, але зараз ситуація змінилася.

— У нас була зустріч із Мироном, а зараз ми вирішили прогулятися, — намагаючись виглядати природно, відповів я.

В мене не було наміру розповідати їй про суд і все, що сталося.

— Зрозуміло. Тоді ходімо до мене, я вас пригощу, — відповіла Асмеріда, кивнувши в бік дверей.

Я і Філ переглянулися, і я зрозумів, що ми не можемо заперечити. Асмеріда була вперта, і її не так легко переконати.

— Власне, є одна річ, про яку ми повинні вам сказати, — почав Філ. — Мирон не вважає нас причетними до зникнення Габріели.

Асмеріда зупинилася і подивилася на нас із легким подивом.

— Він так раптово змінив свою думку? — запитала вона, ніби відчуваючи, що щось приховано.

— Це довга історія, — відповів я, намагаючись не розповідати зайвого, — але ми вважаємо, що це на краще.

Асмеріда розуміла, що ми щось приховуємо, але врешті вирішила не допитуватися. Вона кивнула, пропускаючи нас уперед.

— Що ж, я рада, що все обійшлося. А тепер ходімо!

Ми йшли за Асмерідою через темні коридори палацу, кожен замкнений у своїх думках і хвилюваннях. Ніхто не порушував тишу, адже всі розуміли, що зараз не час для розмов.

Асмеріда зупинилася біля дверей. Вона поглянула на нас, злегка здивована нашим мовчанням, але не сказала нічого. Ймовірно, вона відчувала, що зараз не найкращий момент для пояснень.

Перед тим, як відчинити двері, Асмеріда зупинилася і підозріло поглянула на ельфа, що стояв поруч. Його погляд був спокійним, але вона кивнула йому, і я не міг точно зрозуміти, чи це був знак залишатися на місці, чи натяк, щоб він не робив різких рухів.

Її посмішка була дещо неприродною, і я відчув, як між нами виникла невидима стіна недовіри. Не знаю, чи можна їй довіряти, але, здається, в нас не було іншого вибору.

Асмеріда ще деякий час стояла до нас спиною, ніби зважуючи щось у своїх думках, перш ніж, зрештою, обернутися і впустити нас у кімнату. Приміщення, куди ми потрапили, було погано освітлене, з вологими стінами, майже порожнє, за винятком кількох предметів для прибирання, що стояли в кутку. Все це нагадувало мені підвал, хоча і не такий гнітючий. Асмеріда дивилася на нас з хитрою посмішкою, ніби знала більше, ніж хотіла показати.

— Тепер розкажіть все, що з вами трапилося, аби і я була впевнена, що ви не причетні ні до чого, — наказала Асмеріда.

Її срібно-біле волосся, здавалося, світилося в цій темній кімнаті. У такому освітленні вона здавалася ще більш небезпечною. У тіні я бачив іншу сторону Асмеріди — злу. Інтуїція підказувала: треба тікати й більше сюди не повертатися.

Я відчув погляд Сара на собі, але не звернув на це уваги — він часто так робить.

— Все почалося з того, що ми йшли лісом, — почав я, — і раптом Аміда зникла. Потім на нас напали ельфи: хтось заткнув мені рота, і це було вкрай неприємно. Якщо буде можливість, передайте тому, хто це зробив, що я його люто ненавиджу. Взагалі, до речі, тутешніх ельфів не можу терпіти.

— І ще, — додав я, трохи глузуючи, — у вас же дуже багато технологій, тож чому ви досі їздите на конях? Ви б могли придумати щось швидше і зручніше. Я втомився. Ми зайшли до зали Мирона. Зала була вражаючою — особливо колони, вони просто захоплюють подих.

— Що далі? — обірвала мою розповідь Асмеріда.

— Кілька днів тому я дізнався, що маю...

Сар раптом прикрив мені рота, не давши договорити. Він виглядав стривоженим і беззвучно прошепотів: «Пішли звідси».

— Ми вже й так розповіли вам усе, що могли, хіба цього недостатньо? — сказав він, намагаючись стримати хвилювання.

— Я певна, що це не все, — холодно відповіла Асмеріда, вперше уважно подивившись просто на мене. — Правда, Філе?

— Ну… — почав я, але Сар знову кинув на мене попереджувальний погляд. Його очі ясно говорили: «Мовчи».

— Ми повинні йти, зараз же! — наполягав Сар.