РОЗДІЛ 30. АМІДА

Цікавість взяла гору, і я розгорнула книгу. Габріела зазвичай не розкривається перед іншими, тож цей жест здавався особливо значущим. Це був її спосіб поділитися частинкою себе, показати причини своїх дій і прихований біль. На перших сторінках я натрапила на різкі слова й гіркі спогади, що передавали всю її жорстокість і розчарування. Її досвід, втрати й війна змінили її, змусили приймати рішення, які для інших могли б здатися страхітливими. Кожне речення віддзеркалювало той важкий шлях, яким вона йшла, аби втілити свій задум.

Я прочитала й ось що написала Габріела:

Завжди мріяла знайти спосіб подолати смерть, але війна змінила цю мрію на необхідність.

Після втрати майже всієї сім'ї відчуваю лише одне — порожнечу. Я залишилася без дому, рідних, друзів. Невже я заслужила на таке життя?

Починаю усвідомлювати, що справжнє зло — це люди. Саме вони принесли на наші землі кровопролиття й жорстокість, вбили моїх рідних. Орки воюють відкрито, а люди ховаються за фальшивою добротою, зрадницькою мораллю. Мерзенні створіння.

Не можу більше просто спостерігати, як час знищує все навколо. Потрібно знайти спосіб перемогти його. І нарешті я знаю, як.

Вирішила віддати половину свого життя людині, перетворивши її на свій носій. Нехай вони теж несуть цей тягар, хай відчують страждання так, як відчуваю його я.

Мій експеримент триває вже сімнадцять років, і тепер у мене немає сумнівів. Це мій шлях до помсти й мій спосіб здолати час.

Ці записи повністю перевернули моє уявлення про нашу расу. Виявилося, що саме ми розпочали війну, а не орки. Але чи можна довіряти цій інформації? Історія змінюється з плином часу, й часто нам передають лише її зручну версію. Проте така правда… Це шок. Нас ізолювали за нашу агресивність? Чи, можливо, це був просто засіб зберегти мир?

Тепер мені стає зрозуміло, чому Габріела відчуває таку ненависть до людей — вона просто намагалася вижити. Якщо цей запис правдивий, стає лячно усвідомлювати, наскільки нас обманювали. Виходить, усе, на чому ми стоїмо, — лише брехня. Але, попри все, я хочу вірити, що ми здатні самі обирати, ким стати. Я вірю, що не принесу світові нових страждань і можу змінити щось на краще, навіть якщо це вимагатиме жертв.

Перше, що я зроблю — це знайду спосіб звільнитися звідси.

Раптом двері відчинилися, й увійшла Габріела.

— Привіт, — сказала вона.

Я не знайшла слів відповісти. Шок від прочитаного прикував мій погляд до Габріели. Лише тепер, мабуть, усвідомила, наскільки важким було її життя.

І все ж вона ніколи не прагнула знищити нашу расу. Не вбила жодної людини, принаймні у моїй присутності. Мені соромно за те, що наша раса вчинила таке — вбивства заради влади та слави.

Це не те, що я пам'ятаю з дитинства — люди завжди були добрими, щирими, готовими допомогти. Але наша участь у війні... Ось чому ельфи нас ненавидять. Та це були вчинки наших пращурів, не мої.

— Чому мовчиш?

Я похитала головою, не в змозі відповісти. Емоції вирували: страх і тривога змінювалися провиною й безвихіддю.

«Чому Габріела не розповіла про це раніше? Чи є ще хтось серед людей, хто знає цю інформацію?» — питання вихором кружляли в голові.

Я відчувала тремтіння в руках і слабкість. Дідько, чому я не можу вдихнути? Моє серце... воно болить. Що відбувається?

Я вчепилася в свою кофту, хапаючи повітря, ніби тонула.

«Ні, ні, ні! Зупинись! Не думай більше, не думай!» — повторювала собі. — «Я можу все зруйнувати. Габріела може загинути, хоча так відчайдушно боролася за життя. Мої пращури вбивали. А я? Я теж убивала. Чим я краща за орків? Я наговорила хлопцям стільки поганого… Дідько, де вони? Що з ними? А якщо більше ніколи не побачу батьків? Це все через мене?»

Я відчула, що ноги більше не тримають мене. Перед очима з’явилися темні плями, і я впала.

— Амідо! Чуєш мене? — ледь чутно кричала Габріела. Я ще була при свідомості, але відчувала, що ось-ось станеться щось жахливе. Я не можу дихати...

— Я поруч, дихай, Амідо, просто дихай, — Габріела обійняла мене.

Ми сиділи на підлозі біля ліжка. Я схилила голову на її плече й просто ридала, не стримуючи гірких сліз. Змогла вдихнути раз, потім ще раз, але підвестися не могла. Хотілося лише залишатися так ще довго, дуже довго.

Мої руки ще тремтіли, та Габріела взяла їх у свої й сказала:

— Ти ні в чому не винна. Пробач мені. Пробач за все. Ти пройшла через стільки випробувань, і в цьому винна лише я. Ти така смілива, незважаючи на наші сварки й непорозуміння. Я завжди пишалася тобою.

Я довго дивилася в її світло-блакитні очі, але сльози заважали чітко їх бачити. Потім мій погляд зупинився на розірваній книзі біля моїх ніг. Я хотіла щось сказати, але Габріела перебила:

— Все добре, чуєш? Ти розірвала книгу своїми надздібностями під час панічної атаки. Але нічого страшного, вона мені більше не потрібна.

Габріела взяла мене за плече й дивилася зосереджено.

— Це я зробила? Габріело, я слабка… Я більше не хочу всього цього. Я втомилася. Чуєш? Залиш мене в спокої. Але… дякую, що ти поруч.