РОЗДІЛ 29. ФІЛ

Я розплющую очі й бачу, що ми кудись їдемо. Позаду сидить Сар. Я озираюся навколо й помічаю ще кількох ельфів.

— Гей, Саре, куди ми їдемо? Що сталося? Останнє, що я пам’ятаю, це як хтось затулив мені рота.

— Хіба тобі не знайомі ці місця? Нас везуть до Міріади. Будуть судити.

— За що? — я трохи занервував.

— Філе, навіть не питай. Просто знай: ми в халепі. І все це через Габріелу.

Я очікував, що без цієї пані не обійдеться, але це дуже напружує. Від ельфів можна чекати будь-чого. Спочатку усміхаються, а потім ще й уб’ють.

— Зрозуміло... Як думаєш, що на нас чекає?

— Кара. Але сподіваюся, що нас не вб’ють, — швидко відповів Сар.

— Ти такий упевнений?

— Я маю надію. Слухай, хотів тебе попросити: загіпнотизуй ельфів, щоб ми не доїхали до Міріади.

— Я не знаю, як це знову зробити. Тоді в мене був шоковий стан, і це сталося ніби само собою. До того ж, я зрозумів, що треба доторкнутися до істоти, яку хочеш загіпнотизувати, а в мене зараз такої можливості немає.

— Тобто не можеш?

— Я спробую, але не обіцяю, вибач.

Я справді хотів допомогти, але чесно не розумію, як це сталося минулого разу. І я просто боюся, що щось може вийти з-під контролю.

Вже виднілися знайомі вежі Міріади — білосніжні й загострені, як і раніше. На вулиці було прохолодно й сіро. Мокре осіннє листя точно відображало наш настрій. Ми із Саром домовилися, що не будемо розповідати про Габріелу та Аміду. Та боюся, що ельфи можуть застосувати методи, які змусять нас говорити.

Я пригорнувся до теплої шиї коня, відчуваючи його м’яку шерсть. Коні завжди заспокоювали мене. Я намагався відволіктися, думати про щось приємне, але тривога за майбутнє не відпускала.

Особливо хвилювала Аміда. Ми не знаємо, де вона і як її знайти. Сподіваюся, в неї все гаразд. Якою б вона не була — іноді жорсткою чи егоїстичною — Аміда завжди дбала про нас, як і ми про неї. Ми просто різні, і, зрештою, це варто прийняти.