РОЗДІЛ 22. АМІДА

Ми з Філом почали збирати наплічники. Я поклала кілька пляшок води, одяг, їжу та зброю. Коли ми виходили з будинку, я почула тата:

— Я не знаю, що буде, але що б не сталося, знай: ми завжди поруч. І ти, Філе, будь сильним. Тримайтеся разом.

Я кивнула і посміхнулася.

Колись я обіцяла, що більше ніколи не покину дім, але порушила цю обіцянку. Слова тата глибоко зачепили мене, і я почала бачити себе їхніми очима. Так, я мало часу проводила з сім’єю. Іноді хотілося все кинути й почати нове життя, але це було неможливо. Мені потрібно було зібратися і з’ясувати все, що я хотіла.

Ми вийшли з будинку і попрямували до Сара. Філ мав якось умовити його піти з нами. Дім Сара стояв на нашій вулиці, тож шлях був недовгим. Я ще трохи сердилася на нього, але намагалася тримати себе в руках. Мої почуття до нього не згасли, тому я не могла залишити його тут.

Філ зайшов до будинку, а я спостерігала через вікно. Вони говорили про щось, Сар сперечався, а Філ намагався його заспокоїти. Через п’ять хвилин вони вийшли, і Сар, здивовано поглянувши на мене, запитав:

— Який план?

— Спершу треба якось вийти з міста, бо зараз нікого не випускають.

— І як ми їх обдуримо?

Я на мить задумалася, але швидко відповіла:

— Якщо для нас час не має значення, є кілька таємних стежок, які ведуть за Милисин. Це значно довший шлях, але, принаймні, ми уникнемо сутичок з ельфами.

— Згоден, це здається найкращим варіантом. Навіть не всі мешканці Милисину знають про ці стежки, не кажучи вже про ельфів, — сказав Сар.

Ми повернулися в ліс, на іншому кінці якого був кордон міста. Ми пройшли небагато, але всім захотілося відпочити. Я сіла на вологий, покритий мохом камінь.

— Знаєш, Амідо, навіщо ти знову ризикуєш своїм та нашими з Філом життями? Тільки щоб дізнатися правду про себе? — мовив Сар.

— Амідо, я не хочу тебе ображати, але ти егоїстка, — сказав Філ. — Хіба ти не можеш відчути, що не права? Я втратив Фаджа через твою жагу до пригод. Кого ще мені треба втратити, аби ти зупинилася? Чому ти не можеш дати нам спокій? Чому я пішов з тобою, як ти думаєш?

Я не могла нічого вимовити, щось сковувало мене. Вони обидва праві. Ця подорож стосується лише мене. Якщо хтось із них буде поранений, то винною буду тільки я. Але мені страшно… страшно йти самій. Вони цього не бачать, але, можливо, відчувають. Це може здаватися безглуздим, але мені справді потрібна допомога.

— Пробачте, хлопці. Ви можете піти, адже ви не зобов’язані мені допомагати. Я наражаю вас на небезпеку… я жахлива людина.

Я не очікувала відповіді і просто дуже зосереджено дивилася на один камінчик, навіть не знаючи чому. Раптом побачила, що камінчик здвинувся. Я швидко відвела погляд. Що це було? Він не міг зрушитися з місця сам. Друзі теж це помітили і здивовано глянули на мене.

— Амідо? Слухай, це наш вибір — іти з тобою. Ми втягнулися в це разом, тож і вибиратися будемо разом, — промовив Сар. — Але поясни, що щойно сталося?

— Я… не знаю, вибачте, — мовила я невпевнено.

Це точно було щось ненормальне. Я трохи відчувала слабкість, але не надавала цьому значення — мабуть, через погоду, бо хмари ставали дедалі темнішими.

Коли ми пробиралися крізь зарості, я йшла попереду, відсуваючи гілки та лозу. Сар і Філ йшли слідом за мною, оглядаючи довкола в пошуках ознак небезпеки. У міру того, як ми просувалися, листя ставало густішим, і слідувати стежкою ставало важче. Але ми були рішучі, наближаючись до кордону, пришвидшили крок. Нарешті, після, здавалося, годинної ходьби, ми вийшли з заростей і опинилися на березі річки. Це місце було далеко за межами Милисина.

Перебравшись на інший берег річки, ми потрапили в осінній ліс. Дерева тут здавалися значно красивішими, ніж у місті. Йдучи тихо, ми чули лише шелест дубового листя, яке забарвилося в яскраві осінні кольори. Здавалося, ось-ось піде дощ.

Та, попри цю красу, мене не полишало відчуття, що за нами стежать.

Несподівано я відчула сильний поштовх у спину. Коли швидко повернулася, побачила, що навкруги все стало білим, ніби в прискореному часі. Можливо, це знову мої галюцинації, але враження були надто справжніми. Я не могла зрозуміти, що відбувається, і почала панікувати, намагаючись вірити, що це просто мені здається.

Всього одна секунда, але для мене це тривало набагато довше. Я начебто стою біля будиночка Габріели. «Стоп, що? Нам треба було йти ще дуже довго. Що за нісенітниця… чому я тут?» — подумала я. Все це відбулося так швидко, що я не зрозуміла, що сталося.

Я гукала Сара та Філа, але у відповідь — тиша. Не знаючи, що чекати, я вирішила зайти в будинок. Мені ставало дедалі моторошніше.

Я не встигла підійти, як переді мною раптово і якось дивно відчинилися двері. Раніше я намагалася втекти звідти, а тепер повернулася, щиро прагнучи дізнатися правду про себе. Можливо, це безглуздо та нерозумно, але я цього не заперечую.

Габріела затягнула мене в будинок, а її погляд видавав нетерплячість і хвилювання.

— Габріела, що це було? Чому я так швидко опинилася тут? Де Сар та Філ? Я нічого не розумію. Що сталося? — запитала я знервовано.