ЧАСТИНА 2. ПОШУК ІСТИНИ. РОЗДІЛ 21. АМІДА

Минуло кілька місяців з моєї подорожі до Міріади. За цей час, мабуть, не залишилося жодної людини, яка б не дізналася про мій вчинок. Габріела так і не повернулася. Можливо, вона взагалі не повернеться. Ельфи передали нам багато своїх технологій на знак вдячності за порятунок їхнього міста.

Якщо чесно, я не хочу бути героїнею чи щось на кшталт цього, не хочу слави. Це була просто випадковість, неймовірне везіння, що тоді я вижила.

Філ був радий повернутися додому. Він намалював багато моментів з нашої подорожі. У нього дійсно гарні малюнки. Проте хлопець уже не був таким позитивним. Його очі втратили той вогник, який був раніше.

Частково я звинувачую себе у смерті Фаджа. Звісно, це був вибір Філа — йти в ті мандри чи ні. Але, мабуть, я надто наполягала, щоб він пішов. Я більше не хочу жодних походів.

З Саром ми бачимося щодня. Хоча це навіть не можна назвати побаченнями, бо наші зустрічі завжди з якоїсь справи.

Якось, повертаючись додому, у мене з’явилося тривожне передчуття. Було занадто тихо. Раптом хтось різко схопив мене за плече. Через мить я опинилася на землі. Я відчула сильний біль в спині. І єдина думка тоді була — «Хто це зробив і навіщо?».

Невдовзі я сіла, але спина все ще дуже боліла. Переді мною все пливе, але згодом я розпізнала Габріелу. Так це вона зробила?

— Дідько, Габріело, це ти? Навіщо? — запитала я, намагаючись стримати гнів.

Габріела замислилася, мабуть, вирішуючи, як мені відповісти.

— Ось скажи, Амідо, як я повинна до тебе ставитися, після того як ти самому королю ельфів, заявила що я зрадниця?

У її словах була така лють, якої я раніше ніколи не бачила. Це змусило мене відчути дискомфорт.

— Сьогодні ельфи прийшли у Милисин, прочісують кожен закуток і допитують мешканців, аби знайти мене й покарати.

На мить мені справді здалося, що я припустилася помилки, але ця думка швидко зникла.

— Послухай, я лише розповіла правду про тебе, я не думала що так все обернеться.

Габріела криво посміхнулася.

Я вирішила встати, бо почувалася вже краще. Але щойно спробувала підвестися, відчула, що зв’язана мотузками. Раніше я цього не помічала. І коли вона встигла? Я недовірливо глянула на Габріелу, але промовчала.

— І через твою правду тепер будуть страждати люди. Ти задоволена?

Страх стиснув моє серце. Я не знала, що від неї чекати, особливо в такому становищі.

— Я вважаю, що поступила правильно. А ти повинна відповісти за свої вчинки, — тихо сказала я.

— Амідо, була б моя воля, я б тебе знищила.

Я сумнівалася, що вона мала на увазі саме це, адже наші життєві сили були пов'язані через експеримент Габріели.

— Гаразд, слухай, я давно про це думала з того часу, як ти мені розповіла правду про поділ своєї сили. У мене є питання. Чи є можливість, щоб ми обидві могли жити, не залежачи одна від одної? — запитала я.

Габріела задумалася, але по її очах було видно, що вона не знає відповіді.

— Можливо. Якби я знала, що ти постійно будеш наражатися на небезпеку, я б не віддала тобі частину сили. Тепер я шкодую про це.

Її слова звучали сумнівно, ніби вона щось приховувала. Швидко розв’язавши мотузки, вона міцно схопила мене за руку. Її погляд ніби сказав: «Якщо спробуєш втекти — тобі кінець». Але в мене не було наміру чинити опір.

— Куди ми йдемо? — запитала я.

— До мого нового дому. Тобі там сподобається, — сказала вона з єхидною посмішкою, і я відчула збентеження.

Я не думала, що ельфи можуть будувати будинки, особливо такі, як Габріела — горді.

Минуло більше години.

— Ще довго йти?

— Ні, ми майже на місці.

Нарешті я побачила хатинку, схожу на мою, але трохи більшу. Зовні вона була пофарбована переважно в теплі кольори. Яскраво-коричневий і жовтий надавали будиночку відчуття спокою та затишку. Біля хатки було озерце з прозорою, чистою водою. А сам дім розташовувався під золотистим лісом. Надворі панував приємний аромат вогкого листя, що змішувався з осіннім прохолодним повітрям. Осінь, попри дощову погоду, завжди вабила мене своєю красою.

Якби не обставини, за яких я опинилася тут, усе було б чудово. Проте сам факт, що нас розшукували, засмучував.

Ми зайшли в дім. Всередині теж усе було в теплих кольорах — чисто й затишно. Я здивувалася, що тут живе саме Габріела, бо знала, що ельфи люблять розкіш. Зазвичай їхні оселі просторі й вишукані.

У будинку було три кімнати. Ми пройшли до зали, де мене вразила велика кількість цікавих дрібничок. Поки я захоплено розглядала кімнату, Габріела не гаяла часу. Вона наказала мені сісти на стілець. Тепер у мене не було вибору — перевага була на її боці. Вона прив’язала мої руки й ноги до стільця.

— Може, ти мені поясниш, навіщо привела мене сюди? Що ти збираєшся зробити зі мною? Що взагалі відбувається? — я вже не могла стримувати емоції й була на межі вибуху від злості.

Зі мною поводилися, як з дитиною: нічого не розповідали й прив’язали, щоб я не втекла. На обличчі Габріели було помітно збентеження, страх і тривогу.