РОЗДІЛ 20. АМІДА

Нам дали коней, і вже за два дні ми мали дістатися до Милисина. Дорогою ми розмовляли, сміялися, жартували. А вночі нам із Саром не хотілося спати. Ми лягли поруч, узялися за руки — як тоді, перед боєм — і мовчки дивилися на безхмарне небо, усіяне яскравими зорями.

Уперше за всю подорож я відчула справжнє полегшення, безтурботність і тиху радість. Я була щаслива — щаслива від передчуття довгоочікуваної зустрічі з рідною домівкою.

На другий день усі думали лише про одне: якою буде ця зустріч у Милисині?

Ми ще кілька разів зупинялися, щоб набрати води й дати коням напитися. Коли сонце вже сідало, перед нами з'явилися знайомі стежки та садки — і серце шалено закалатало. Просуваючись до центру міста, ми впізнавали будинки, повз які колись щодня проходили. З кожним кроком спогади все більше поверталися до мене.

Ми злізли з коней і повільно пішли пішки, насолоджуючись кожною миттю — ось воно, наше рідне місто, місто нашого дитинства. Ми крокували головною дорогою, і люди почали виходити з хат, вдивляючись у нас — хтось із подивом, а хтось — із гордістю. Вони пишалися тим, що саме ми, з маленького містечка, змогли врятувати світ.

І ось я нарешті побачила свій дім. Біля нього стояли мої батьки, тримаючись за руки. Я щодуху кинулася до них і обійняла так міцно, як тільки могла. Очі наповнилися слізьми — слізьми щастя. Вони живі. Будинок цілий. Я вдома.

— Мамо, тату, пробачте мені за все… Я знаю, як вам було боляче, коли я втекла. Але… це було того варте.

— Амідо, ми знаємо. Ми тебе любимо. Ти зробила те, чого не зміг ніхто.

— Я навіть не можу передати словами, наскільки я зараз щаслива...

З того дня я більше не хотіла залишати рідне місто. Часто ходила в гості до Сара, а він — до мене. Філ жив із нами, бо не мав рідних, які могли б про нього подбати.

Я більше не хотіла тримати в руках меч. Хотілося забути все пережите й спробувати почати нове життя — спокійне, просте, справжнє.

І кожного разу, коли я розповідала про наші пригоди, мене охоплювали ті самі емоції, що й тоді, коли все це відбувалося. Я була впевнена: у Милисині ми в безпеці.

Та тільки думки про Габріелу не давали мені повного спокою.

Одного разу, гуляючи знайомим лісом, я відчула легкий вітерець і запах осіннього листя. Я зробила глибокий вдих, насолоджуючись знайомим ароматом. Ніщо не передбачало біди. Щебетання птахів та шелест листя під моїми ногами були музикою для мене. Я не могла не відчути спокою, коли блукала лісом, а коли дійшла до поляни, то побачила вдалині гарний ставок із кришталево чистою водою. Я відчула такий спокій, ось тільки той чоловік, який був після вибуху в Модерні, не давав мені спокою. Він здався мені особливим. І я впевнена, що саме він мене врятував. І на мить у мене з'явилося божевільне бажання — дізнатися, хто це був…