РОЗДІЛ 18. АМІДА

Вибух! На мить усе навколо стало яскраво-помаранчевим. Я відчула, наче все всередині розривалося, а краєм ока побачила, як палац орків складається, мов сірниковий будиночок. Великі камені падали поруч, але жоден не зачепив мене — ніби невидимий бар’єр захищав.

Тоді на секунду помітила чоловіка середніх років у темно-зеленому довгому плащі з каптуром. Його темні насуплені брови і єхидна посмішка здавалися загрозливими, а невелика борідка додавала йому загадковості. Очей його не було видно — приховані в тіні каптура.

«Хто це?» — запитала я в себе. — «Я ніколи не бачила його раніше. Невже він мене рятує?» — подумала я.

І через мить він зник. Це було дуже дивно — ніби його поява була лише ілюзією, а може, захисним знаком долі. Мені здавалося, що це мої останні хвилини життя. Я подумки прощалася із Саром, Філом та батьками, розуміючи: я зробила те, що мала — врятувала світ від орків, знищила всі частини Сили, навіть ціною себе.

Фрагменти стелі замку падали біля мене, загрожуючи розчавити. Я відчувала, як наче провалююся у безодню, що тягне все глибше й глибше.

Потім ніби лежала на поверхні води, повільно тонула в її темряві, і час розпливався у спокійну безвість…

На відміну від того моменту, коли я розбила кулон, тепер мені хотілося жити. Зусиллям волі я не заплющувала очі і подумала: «Наскільки б важким не було життя, його треба цінувати».

Потім наче знову занурилася у темряву, ніби знепритомніла. Хотіла рухатися, але тіло не слухалося. Очі були закриті, але я чула голоси…

Після довгої паузи я розчула знайому розмову. Це був голос Сара — він кричав, благав мене прийти до тями. Я хотіла відповісти, але слова розчинялися у повітрі. Уперше я була такою безпорадною — ніхто мене не чув, ніхто не помічав.

Відчула теплий дотик до обличчя — як тоді, коли з Саром ми дивилися на захід сонця. Він тоді сказав: «У тебе завжди є вибір».

У голові звучало: «У мене є вибір. Я живу. Мене знайшли. Це справжнє щастя». Я повільно відкрила очі, вдихнула повітря й хрипко покликала Сара. Він повернувся, і я зраділа — мене почули.

— Амідо, ти жива! — вигукнув Сар.

— Як я рада тебе бачити. Я не могла говорити або подати якийсь сигнал, але відчувала, що ти поруч.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він.

— Почуваюся погано, дуже погано... але водночас щасливо.

— Амідо, ти дізналася те, що хотіла?

— Те, що я шукала, я вже давно дізналася. А сюди прийшла, щоб убити Крона. Бо я — четверта Сила, яку він так і не отримав від Габріели.

Усі здивовано подивилися на мене, а мене охопила сумна туга.

— А як ви мене знайшли? — запитала я.

— Коли ми нарешті дісталися до замку — а це зайняло чимало часу — побачили, що він зруйнований, і шансів вижити було надзвичайно мало. Але Сар наполіг, щоб ми тебе шукали. Коли ми знайшли тебе, у Сара почалася паніка. Він подумав, що ти померла, але я побачив, що ти дихаєш, і намагався його заспокоїти. Коли ти прийшла до тями, ми всі відчули велике полегшення.