РОЗДІЛ 17. АМІДА

Мої думки перервав гучний звук — це було гудіння труб орків — ще один із моїх страхів.

— Амідо! Тікаймо! — крикнув Сар.

Не гаючи ані секунди, він підхопив мене на руки й помчав у бік Міріади.

Між деревами я раптом помітила ельфа — того самого, що завжди крутився біля Мирона.

Усе стало на свої місця: за нами справді стежили.

— Саре, що ти робиш?! — вигукнула я, не розуміючи, чому ми повертаємось.

І раптом він різко штовхнув мене на землю.

Я зойкнула, а в його погляді було щось холодне, відсторонене.

Наче він хотів зробити мені боляче.

— Сар!.. Я не можу рухатися... — прошепотіла я, намагаючись підвестися. — Допоможи мені...

Я благала його, не розуміючи: це справжня зрада… чи щось інше?

— Ти й справді думаєш, що я тобі допоможу?

— Я не думаю. Я... сподіваюсь. Але ти можеш і не допомагати.

— Мені набридло наше колишнє життя в Милисині. Ти хоч уявляєш, який рівень життя в ельфів? Я не хочу повертатися додому.

— Вони тобою маніпулюють, Саре. Ти сам це знаєш.

— Я не хочу возитися з чотирнадцятирічною дівчинкою, яка уявляє себе рятівницею світу. А якщо не уявляє, а справді такою є — це ще більше мене дратує.

Він замовк на мить. Його голос став холоднішим.

— Я тобі ще не казав, що мене сюди послали, щоб убити тебе.

— Що?! — я відсахнулась, наче після удару.

Сар був на два роки старший, сильніший. Він легко міг мене здолати.

Він наблизився і раптом різко притиснув мене до дерева.

Я відчула, як серце б’ється десь у горлі. Я тремтячими пальцями витягнула стрілу й приставила її до його шиї. Сльози застилали мені очі, але я не відвела руки.

— Саре, я теж можу тебе вбити, не дивлячись на те, що тебе люблю, — намагаючись блефувати, сказала я.

Мені стало страшно: дорога мені людина могла постраждати… від мене. Навіть якщо він — під чиїмось контролем.

Я тремтячою рукою опустила стрілу. Заплющила очі, чекаючи на неминуче. Сар із легкістю вирвав зброю з моїх рук… і вдарив.

Темрява накрила мене.

Коли я відкрила очі, все пливло. Наді мною схилився Сар — той самий, турботливий, якого я знала.

— Амідо… Вибач. Я мусив так зробити. Ельфи стежать. Їм треба було побачити, що я — під контролем. Насправді ж — ні.

— Ти мене вдарив…

— Я намагався несильно… Як ти?

— Болить.

— Пробач, — прошепотів він, винувато опустивши очі.

— Гей! Привіт усім! — раптом вигукнув знайомий голос. До нас, захеканий, підбіг Філ.

Він подав Сару знеболювальне, кинувши короткий погляд на мене:

— Що тут сталося?.. Біля Міріади — справжня бійня. Орки й ельфи.

Потім Філ додав:

— У когось є план, як вибратися звідси живими?

— Давайте подумаємо, — тихо промовила я. — Найбільша проблема — це Крон. А отже, нам потрібно проникнути до його палацу, з'ясувати все про четверту силу короля орків і знищити її. А ще — нейтралізувати камінь, що зберігається в замку.

— Тобто нам знову доведеться битися з Кроном? — насторожено запитав Філ.

— Не обов’язково, — відповіла я. — Спробуємо домовитися. Але спершу треба дізнатися, що зараз відбувається біля Міріади.

Ми спостерігали з кущів за головною брамою міста. Орки проривалися всередину, змітаючи все на своєму шляху.

— Якщо піти до задніх воріт, — прошепотіла я, — можливо, там буде безпечніше.

— Спробуймо, — кивнув Філ.

У цей момент я почула позаду легкий шурхіт. Не надала цьому значення. Та даремно.

— Амідо! — закричав Сар.

Я різко обернулась — і побачила орка. Він з легкістю відкинув Сара й Філа вбік, наче кошенят. Потім повільно підійшов до мене і холодно приставив ніж до моєї шиї.

Страх здавив груди. Мені перехопило подих.

«Це сон... Це просто сон...», — повторювала я подумки. Я завжди так робила, коли не могла впоратися із жахом.

— Ти — Аміда? — прохрипів орк.

— Так, — відповіла я майже шепотом. Але голос звучав дивно твердо. Я дивилась йому в очі і благала подумки: тільки не вбивай. Орк мовчки надів на мене кайдани.

— Ходімо, — буркнув він.

«До Модерну?» — майнула думка.

— Амідо, не йди! Благаю! — закричав Сар.

Я озирнулася. І, не сказавши ні слова, посміхнулась йому — тонко, впевнено, навіть трохи з викликом. Не хвилюйся, все під контролем.

Я помітила, як частина орків почала відступати. Вони шукали когось. Вони шукали мене. «А раптом це я — причина всієї цієї війни? Якби не я, орки не винищували б усе навколо, шукаючи кулон. Шукаючи мене…», — подумала я.