РОЗДІЛ 16. АМІДА

Увечері я вирішила тікати сама — аби не наражати друзів на небезпеку. З одного боку, я хотіла захистити їх. А з іншого — чи не втікала я просто для себе?..

Я прийняла ще одну дозу знеболювального, яке нишком узяла в лікарів, що доглядали мене напередодні. Коли підвелася, відчула біль у ребрах — але принаймні могла ходити.

Перед тим як вийти, я підійшла до дзеркала над раковиною, що висіла ліворуч у кімнаті. Довго вдивлялася в порожню раковину, уникаючи власного погляду. А потім таки змусила себе підняти очі. Із дзеркала на мене дивилася маленька дівчинка з двома коричневими косичками й великими зеленими очима. Щось змінилося… Я ніби почала бачити світ по-іншому. І якщо коли-небудь повернуся додому — то вже буду іншою. Не тією, якою мене знали батьки.

У коридорі, в кінці якого, ймовірно, чергували охоронці, на щастя, було темно. Я згадала, що просила Філа або Сара подивитися на карті, де можуть бути потаємні ходи. Та зараз не було ні карти, ні хлопців.

Згадавши, як минулого разу ледь не потрапила до рук охорони, я намагалася йти якомога тихіше. Мені пощастило — охоронці були напівсонні.

Прошмигнувши повз них, я обережно спустилася вузькими сходами на подвір’я. Прискорюючи ходу й стараючись не привертати уваги, дісталася бокової брами й прочинила її. Та в ту ж мить позаду почувся гомін. Я озирнулася — охоронці вже мчали слідом, аби схопити мене знову.

Я намагалася бігти, не зважаючи на біль, але рухалася повільніше, ніж хотіла. Коли охоронці вже були зовсім поруч, хтось раптово схопив мене і штовхнув за будівлю.

Це була Асмеріда. Вона прикрила мені рот долонею й прошепотіла:

— Сиди тихо. Я допоможу тобі втекти.

Вона обернулася до охоронців. Один із них озвався:

— Нам наказали її спіймати.

— Не чіпайте Аміду. Я сама з нею розберуся. І ні слова Мирону про те, що ви мене бачили. Зрозуміли?!

Підійшовши до мене, Асмеріда наказала:

— Тікай звідси!

— Дякую, — ледь чутно прошепотіла я.

Ідучи до лісу, я сподівалася знайти місце, де можна сховатися й перепочити. Мене не полишало відчуття, що за мною хтось стежить. Я довго блукала між деревами, шукаючи укриття, думаючи про Сара та Філа, яких залишила позаду. Нарешті під розлогим дубом я знайшла прихисток, притулилася до стовбура — і заснула.

Уперше за багато днів мені наснився сон.

Я стояла посеред безкрайого степу й дивилася, як палає Міріада. Десь далеко лунав розпачливий крик про допомогу. Але навколо не було жодної душі. Моє серце калатало так, ніби ось-ось вистрибне з грудей. По шкірі бігли мурашки. Мені було страшно до відчаю…

Я прокинулася, вся в холодному поту. Здавалося, це був віщий сон. Дія знеболювального закінчилася, й біль у ребрі повернувся з новою силою. Я не могла зробити й кроку. Намагаючись не думати про це, я дістала трохи печива та пляшку води, які прихопила перед втечею, — і перекусила.

Раптом у кущах щось зашаруділо. Я вдивлялася в перші сутінки, намагаючись розгледіти джерело звуку. І раптом побачила силует.

Це був Сар. Я завмерла — не вірила очам. Радість накрила мене з голови до п’ят — він живий. Він знайшов мене.

Сар підійшов і міцно мене обійняв.

— Як ти? — тихо запитав він.

— Знаєш, я навіть не уявляла, що ти зможеш утекти. А почуваюся… кепсько.

— Є дещо важливе, — серйозно сказав він. — Ельфи впевнені, що я досі під їхнім контролем. Але востаннє Асмеріда не зробила мені ін’єкцію.

Він зробив паузу й додав:

— Можливо, вона на нашому боці. І ще… За тобою хтось стежить.

Я з тривогою озирнулася навколо.

— Навіщо їм усе це? — прошепотіла я.

— Вони хочуть бачити, як ти вирішуєш проблеми. Як поводишся в складних ситуаціях. Спостережень Габріели їм виявилося замало.

Хоч я й утекла, досліди наді мною не припинились.

— Що в тебе за спиною? — насторожено запитала я.

— Лук і стріли.

— О, добре, що ти їх знайшов. Вони нам точно знадобляться.

— Бачу, ти зголодніла. Тримай.

Сар подав мені шматок хліба з м’ясом та сиром.

— А твій план майже спрацював, — додав він.

— Майже… Але за нами стежать.

Я замовкла на мить.

— А де Філ?

— Він мав принести тобі знеболювальне. Скоро наздожене.

— Дякую, — усміхнулась я крізь втому.

Після того, як я трохи оговталася, в мені знову визрівала думка — повернутися до орків. І зупинити Крона. Назавжди. Але я боялася сказати про це Сару. Та й нікому іншому не наважувалась. Здавалося, він би був проти і зробив усе, щоб мене зупинити.

— Ти, випадково, не знаєш, хто за нами стежить? — запитала я.

— На жаль, ні, — відповів Сар.