РОЗДІЛ 15. АМІДА

Вранці до мене зайшли Філ та Сар.

— Добрий ранок, Амідо! Як ти себе почуваєш? — запитав Сар.

— Погано. Я всю ніч думала, як звідси втекти.

— Зараз? До речі, Габріела розірвала наше звернення, щоб ми його не відправили, — сказав Філ.

— Це жахливо. Вона зрадила і нас, і весь світ. Сподіваюся, за нами не стежать. Мирон узагалі божевільний. Ти ж бачиш, ми тут як у в’язниці. Ельфи нас лікують, але водночас обмежують нашу свободу. Мені дають знеболювальне, щоб зменшити біль у ребрі. І якщо ми зважимося на втечу, мені знадобляться ці ліки. І в жодному разі не говоріть про це — ні Асмеріді, ні Габріелі. А тим більше — Мирону. Усе зрозуміли?

— І що, довго думала? — запитав Сар.

— Достатньо.

Раптом знову відчинилися двері, й до кімнати увійшов ельф.

— Добридень! Можна Сара? — запитав він.

— Так… — промовив Сар із тривогою.

Коли він ішов до дверей, не зводив із мене схвильованого погляду.

Чому він не розповідає мені, що сталося? Можливо, йому заборонили. Або… хтось погрожував. У будь-якому разі — відбувається щось тривожне. Щось зовсім недобре.

Трохи згодом вийшов і Філ, і я знову залишилася сама.

У кімнаті було одне маленьке віконце, і крізь нього я дивилася, мріючи про свободу й мир.

По обіді до мене знову зайшов Мирон.

— Привіт! — мовив він.

Я не хотіла з ним говорити й сиділа з таким самим кам’яним виразом обличчя, як ельфи, коли не знають відповіді на запитання.

— Я знаю, що ви дуже близькі із Саром. Ти його добре знаєш?

— Думаю, так. Що відбувається? І що ви з ним робите? — нарешті запитала я.

Я очікувала почути обґрунтовану відповідь. Але замість цього — знову тиша. Знову чекання.

— Ти скоро дізнаєшся, — сказав Мирон і вийшов.

Через прозорі двері я побачила, як він із кимось тихо розмовляє. А потім з’явилася знайома постать — Сар. Його густе каштанове волосся здавалося в коридорі ще темнішим, але очі… синюваті очі не виражали нічого. Він ішов, наче в заціпенінні. Немов під гіпнозом.

Можливо, ельфи проводили над ним якісь експерименти. Можливо, вони намагалися відтворити дію кулона. Але це були лише мої здогадки.

У грудях вирувала тривога, змішана з роздратуванням. Ну й навіщо це їм потрібно?! Сар прямував до мене. І я чітко відчувала — зараз він може зробити все, що накаже Мирон.

— Саре! Ти мене чуєш? — вигукнула я, в останній надії, що він зможе почути мене.

Але він не реагував, лише зосереджував усю увагу на виконанні якоїсь дії. Біля мене він раптово заговорив байдужим голосом:

— Хто ти така?

Я здивовано подивилася на нього і раптом зрозуміла: ельфам вдалося стерти всі його спогади про мене.

Я не могла сприйняти, що мій найкращий друг, з яким ми провели стільки часу, зовсім не пам’ятає мене. У ту мить я сподівалася, що це не назавжди.

Нарешті наважилася відповісти:

— Я — Аміда. Ти зовсім мене не пам’ятаєш? Ми знайомі з дитинства.

— Ти мій друг? — запитав Сар.

— Так! — крикнула я.

— Доведи це.

Я не знала, як повернути йому пам’ять. Можливо, спогади про рідне місто могли допомогти…

— Ми живемо в Милисині. У тебе є друг Філ. І був Фадж. Ми разом крали яблука й годували мого кролика… Ти хоча б щось пам’ятаєш?

— Ти не переконала мене.

— Саре, ти пам’ятаєш, як ми нещодавно сиділи під зірками, їли яблука, і ти сказав, що в мене — рана на душі? Я тоді погодилася… А тепер мені болить ще більше. Ти навіть не уявляєш, як це — дивитися на тебе й бачити порожнечу. Ельфи щось зробили. Вони стерли твої спогади. Ти більше не бачиш мене…

Він ще раз глянув на мене — і мовчки вийшов із кімнати. «Можливо, це була якась перевірка…» — майнула думка.

Я мусила негайно рятувати Сара. Але мені було важко навіть підвестися. Залишившись наодинці, я намагалася уявити, чим може обернутися втеча. Я не терпіла самотності й з кожною хвилиною все більше сподівалася, що хтось із друзів от-от з’явиться.