РОЗДІЛ 14. АМІДА

Я тим часом взяла зі столу ніж.

— Агов, що ти збираєшся робити? — запитав схвильований Філ.

— Я хочу нарешті знищити цей кулон.

Філ насупив брови.

— Тут і зараз? Може, краще в іншому місці?

Я покрутила головою.

— Ні, я хочу це зробити зараз, поки нікого немає. Уже занадто довго відкладала це.

Я зняла з шиї кулон. Це було вперше. Не знаючи, які можуть бути наслідки знищення кулона, я планувала зробити це ззовні. Вийти через двері я не могла, тому відчинила вікно.

— Будь ласка, будь обережна, — промовив Філ.

У ту ж мить різко відчинилися двері. У коридорі стояла Габріела. Вона швидко оцінила мої наміри й побігла в мій бік. Але мені вдалося вистрибнути, а Філ перешкодив їй наздогнати мене.

Оскільки вікно було на другому поверсі, приземлення вийшло жорстким. Біль пронизав усе тіло, та я не зупинилася. Зціпивши зуби, я з останніх сил ударила ножем по кулону.

І в ту ж мить — вибух. Глухий, різкий, наче сам світ на мить перестав існувати. Мене підкинуло й жбурнуло назад. Я лежала, не в змозі поворухнутися.

Перед очима пливли тіні, мов постаті з іншого світу. Я вже майже нічого не відчувала — ані болю, ані холоду. Тільки дивна тиша. І думка, яка промайнула, як останній подих: це, напевно, смерть. Ота, якої всі так бояться...

Я заплющила очі.

І в цю мить настала несподівана тиша, світла і спокійна. Мені снилися мама й тато. Вони стояли поруч. Я кинулася до них, притислася щокою до татового плеча.

— Ти завжди була й будеш сильною, — сказав тато лагідно, наче колись у дитинстві. — Зараз не час зупинятися. Ти ще маєш зробити багато. Ми поруч. Ми любимо тебе.

Я не хотіла прокидатися. Усе в мені благало залишитися з ними. Але ці слова стали силою, що зрушила мене з краю.

Я відкрила очі.

Спершу нічого не бачила — лише біле марево. Потім — біль. Різкий, колючий у боці. Мабуть, я травмувала ребро, коли мене відкинуло.

Але я була жива. І це значило — усе ще попереду.

У кімнаті, залитій яскравим світлом ламп, переді мною стояв Сар і ще кілька лікарів.

— Що зі мною? — запитала я.

— Перелом ребра. За кілька днів тобі полегшає.

Я подумала, що за ці дні маю придумати план втечі.

— Як ти себе почуваєш? — запитав Сар.

— А ти як думаєш? До речі, де ти був, коли ми намагалися написати листа?

— Амідо, я… не можу тобі цього сказати.

— Чому? У тебе є якісь секрети від мене?

— Ні. Просто… я не хочу розповідати тобі це зараз.

Це зацікавило мене. Що ж він приховує? Ми ж завжди були відверті один з одним.

Його хтось покликав, і я залишилася сама.

Після погроз Габріели за моє бажання знищити кулон, я опинилася у справжній пастці. Вона могла вбити мене — я це знала. А поки Крон живий, ця війна не скінчиться. Мирон, до того ж, усе ще горів божевільним бажанням дослідити мене.

Усе це доводило мене до відчаю. У мене навіть з’являлася думка здатися.

Усю ніч я міркувала, як утекти. І з кожною хвилиною мене переслідувало відчуття провини. Здавалося, вся ця подорож була лише для мене. Про те, як урятуватися? Як я взагалі могла планувати втечу сама, залишивши тут Філа й Сара?