РОЗДІЛ 11. АМІДА

Вранці до мене зайшов Філ.

— Привіт! Приніс тобі сніданок. Будеш їсти?

— Так, звичайно. Дякую тобі!

Я подивилася на тацю: там лежали дві порції яєчні й тости.

— Спала сьогодні хоч трохи?

— Так... трохи вдалося заснути.

— По тобі видно — синці під очима.

Я ледь усміхнулася.

— А ти вже бачився з Саром?

— Так. Він значно краще себе почуває, але Мирон сказав, що тобі поки краще не виходити з кімнати.

— Чому це?

— Я не знаю. Він мені нічого не пояснював.

Я почала перебирати різні варіанти, з якою метою мене тут тримають. На вигляд Мирон був наче доброзичливий, але хто знає, що могло ховатися за добрим обличчям.

Згодом до мене зайшов Мирон. Я твердо вирішила з’ясувати, що саме мені заборонено і чому.

— Амідо, як себе почуваєш? Філе, залиш нас, будь ласка.

Ми залишилися наодинці.

— Добре. У мене одне-єдине питання: чому ви мене тут тримаєте? Я нічого не розумію, — нервово запитала я.

— Спокійно. Якщо я не помиляюся, ти — єдина, ким кулон не може керувати. І нам цікаво дізнатися, у чому полягає твоя сила.

— На це питання я, мабуть, можу відповісти. Справа в особливостях моєї раси. Ми ніколи не прагнули влади. Ми цінуємо те, що маємо.

— Думаю, Амідо, все не так просто. Увесь цей час тобі нав’язували думку, що люди ніколи не воювали і не прагнули влади. Але це — брехня. Люди, як і всі інші істоти, завжди прагнули панувати над світом. Тож цей аргумент — не на твою користь. Якщо виявиться, що ніхто більше не може протистояти кулону, доведеться визнати: проблема — у тобі.

— Проблема? Ви серйозно? Ви вважаєте, що нескореність — це проблема? І в чому ж вона полягає?!

— У тому, що ти — інша. Ось і вся твоя «провина». Ти — унікальна. І саме тому ми хочемо тебе детально дослідити. Саме тому тобі заборонено виходити.

— Що?! Ні! Я така, як усі! Просто…

— Просто що? Що тебе не здолав Крон?

Щось обірвалося всередині. Я більше не могла це терпіти.

Відштовхнувши Мирона, я вискочила в коридор. У кінці стояли охоронці. Серце гупало в грудях, ніби хотіло вирватися назовні. Я зупинилася. Не знала, куди бігти. Не знала, що робити.

Один з охоронців щось різко увів мені в руку.

Свідомість попливла. Все затягнуло туманом. Востаннє пам’ятаю, як мене несли кудись… кудись далеко.

Отямилася вже в іншій кімнаті. Тут було світло. Просторо. Тихо.

Іноді так хотілося, щоб усе це було лише сном. Щоб я могла прокинутися — і все жахіття просто зникло.

Але я знала: це не сон. Це — реальність.

До мене прийшов Сар.

— Привіт, — сказав він обережно.

— Привіт, — відповіла я тихо, без особливого бажання говорити.

— Ти була права. Їм не варто було довіряти... Але зараз уже нічого не змінити.

— Як це — нічого не змінити?! Ти серйозно? Хочеш просто скласти руки й дозволити їм робити зі мною що завгодно?

— В них є одна пропозиція.

— Яка ще пропозиція?

— Знаєш... не всі ельфи такі погані, як ти думала. От, скажімо, Асмеріда — вона ж нічого тобі не зробила.

— Ні. І до чого ти це зараз?

— Вона вірить у тебе. І хоче, щоб раси об’єдналися проти орків. Для цього вона пропонує тобі звернутися до всіх — написати послання, сказати те, що давно хотіла.

— Звучить непогано. А що з Мироном?

— Я нічого про нього не чув. Але скажи... чому він так із тобою вчинив?

— Це довга історія. Думаю, він просто хоче... дослідити мене. Можливо, не зараз, але я маю втекти звідси. Поки не пізно.

— Так... Складна ситуація. Можливо, зараз краще просто трохи відпочити. Добре?

— Добре...

Кімната була прозора, і я могла бачити все, що відбувалося зовні. Сар пішов.

Я дивилася йому вслід. Хотілося хоча б ще хвилину побути поруч. Тоді я довіряла лише йому й Філу.

 Мені було нудно, і думки знову повернулися до одного запитання:

«Яка ж у Крона четверта сила? Якби я тільки знала… Перемогти його було б набагато простіше. А що, як від того Каменя, що в нього, відколовся шматок? Може, сила розділилася? Хоча ні… Якщо Сила розбивається — вона, мабуть, втрачає цілісність. Як же мені хочеться дізнатися…»