РОЗДІЛ 8. АМІДА

Ранок був сірий і тихий. Ми з Філом та Габріелою вирушили на полювання, а Сар із Фаджем залишилися в таборі. Я не хотіла залишати Сара — його могли застати зненацька, — але він переконав мене. Сказав, що ходити йому боляче, і він не хоче уповільнювати нас.

Дорогою я розмовляла з Філом.

— Слухай, Амідо, а ти справді добре стріляєш з лука? — запитав він.

— Так, — коротко відповіла я. Говорити про це не хотілося, але він наполягав.

— А навіщо ти цьому навчалася? У нас же полювання не дуже схвалюють.

— Яка різниця... — знизала я плечима. — У будь-якому разі, точно не для того, щоб убивати.

Раптом почувся легкий шелест. Я озирнулася — в кущах був заєць.

— Ну давай, вбий його, — насмішкувато кинув Філ.

Я підняла лук, взяла стрілу — і завмерла. Не могла. Перед очима знову постала та мить: як мені наказують стріляти в друзів, а я — німа й безсила, стою з луком і нічого не можу зробити.

Руки затремтіли, в грудях стислося щось важке. Я не могла. Я не стрілятиму. Не після того, як тоді, на полі, ледь не вбила тих, кого любила.

Я крикнула:

— Ні, я не буду! — і кинула лук, відступивши на кілька кроків.

— Що з нею? — запитав Філ у Габріели.

— Мабуть, це через те, що сталося на полі. У неї стрес. Вона боїться, що може знову нашкодити, — відповіла та. — Може, краще я?

Габріела взяла лук і влучила в зайця з першого разу.

На зворотному шляху я не сказала ані слова.

Повернувшись, ми розвели вогнище й засмажили здобич.

— Усе добре, Амідо? — запитав Сар.

— Так, усе нормально.

Та мій голос видавав тривогу. Я намагалася триматися спокійно, не хотіла, щоб Сар дізнався про мої внутрішні переживання. Хоча, здається, він уже щось відчував.

Ми поїли й вирушили далі. Сонце яскраво світило, але мені ставало дедалі гірше. Не знаю чому, але на мить знову відчула, що від когось залежна.

Може, Габріела щось знає. Можливо, Крон і справді ще тримає частину своєї Сили. Впевненість ельфійки здавалася неприродною. Вона знала занадто багато. Я почала підозрювати її, хоча все ще сподівалася, що вона не на боці орків. Але довіряти їй — ні, я не могла.

Мені знову здалося, що втрачаю контроль. Ще трохи — і хтось почне керувати мною. Я тихо віддалилася від інших, щоб перевести подих і зібратися з думками.

— Амідо, ти куди? — запитав Філ.

Я нічого не відповіла. Філ уже збирався підійти до мене, та раптом озвалася Габріела:

— Не треба.

— Чому? У неї ж дивна поведінка, — обурився Сар.

— Ти нічого не зміниш. Коли вона взяла кулон в озері — це був її вибір. Нехай іде.

— Вона забрала його через тебе. Пам’ятаєш, ти казала, що збираєшся знищити Силу орків, а для цього справді треба знайти всі її частини? Вона щиро довіряла тобі. А ти…

— Я не зрадила її, ти ж це розумієш? — виправдовувалася Габріела.

— Чому ти так робиш? І вже не вперше.

— Бо я дотримуюсь правил: різні раси не повинні товаришувати між собою.

Мені здавалося, що мною керує сила більша, ніж будь-коли раніше. Я пішла, залишивши своїх друзів позаду, не до кінця розуміючи, чому.

Вечоріло. Я намагалася змінити напрямок і повернутися назад, але ніби хтось невидимо вів мене до певного місця. Це був не найкоротший шлях через Модерн до Міріади. Хотілося перепочити, та я не могла зупинитися ні на мить.

Ще довго блукала лісом, поки раптом не помітила незвичайний камінь. Мене ніби магнітом тягнуло до нього.

Камінь був зеленувато-блакитним, трохи світився і міг вміститися в долоні. Я напружилася, намагаючись зрозуміти, що це за камінь…

Настало прозріння:

«Якщо я не помиляюся, це може бути Камінь Крона. Стоп! Якщо це той самий Камінь, то виходить, що сам Крон не знав, де він, а кулон знав. Якось нелогічно... Він же керує кулоном. Отже, він міг знати, де Камінь. Можливо, Крон послав мене принести йому цей Камінь? Чому він лежить посеред лісу? Якщо він хотів його сховати, чому саме тут?»

У мене розболілася голова від такої кількості питань. Ось чому Габріела сказала Сару не йти за мною. Можливо, вона хотіла, щоб я принесла камінь Крону. Ймовірно, між ними була якась угода, і для її реалізації використали мене.

Наступного ранку я вже підходила до Модерну. Крізь туман виднівся великий темний замок — виглядав він непривітно, ніби там ніколи не було радості. Це було найбільше місто після Міріади.

Переді мною стояли ворота, втричі вищі за мене. Більше за все мене лякало не те, що я сюди прийшла, а те, що шлях до Міріади пролягав саме через Модерн. І хтось із друзів міг опинитися в полоні або загинути.

Було дуже самотньо, але вибору не було. Йдучи непривітними вуличками Модерну, я зрозуміла: орки теж були самотні. З ними ніхто ніколи не товаришував, усі обходили їх десятою дорогою.