РОЗДІЛ 7. АМІДА

Півдня ми йшли степом, який здавався мені дивним і неприродно тихим. Не чулося ані пташиного співу, ані шелесту трав — тільки порожнеча й тиша.

Раптом просто під ногами я побачила мертве тіло. Враз закрила рот долонею, щоб не скрикнути — стало ясно: ми опинилися на місці битви.

«Боже... скільки ще жахів чекає мене попереду...» — майнула думка.

— Що тут трапилося? — запитав Сар.

— Схоже, орки знову напали. Імовірно, це сталося нещодавно, — відповіла Габріела.

Ми рухалися обережно, майже навшпиньки. У повітрі стояв важкий запах гнилі, а звернути кудись не було змоги.

І раптом у повітрі прорізалося глухе гудіння — бойовий ріг. Орки були вже близько.

— Чого їм іще не вистачає?.. — прошепотіла я.

Філ був правий — орки не забудуть про Бейґрод.

Ми побігли в сторону, де починався ліс. Але згодом я помітила, що орки рухаються не до Бейґрода, а до гномів, які жили неподалік.

Гноми мешкали у Лейгроді, що розташований серед величезних гір. Це поселення було набагато більшим за Милисин: там небагато лісів, зате багато корисних копалин. Саме Лейгрод вважають найстарішим містом.

Раптом я вперше почула в голові якийсь голос. Мені було страшно, але водночас я ніби відчужувалася від того, що відбувалося. Той голос наказав мені йти до орків.

— Ні, нікуди я не піду, — сказала я.

— Амідо! Ти з ким говориш? З тобою все гаразд? — запитав Сар.

Я не могла відповісти Сару. Не знаю чому, але мені здавалося, що це говорив кулон. Намагаючись не слухати його, я відчувала, як ноги самі ведуть мене кудись. Я бачила, що Сар намагався мене зупинити, але вже не чула його. Хотіла кричати, але не могла.

Обличчя я тримала байдужим, але всередині мене вирували шалені емоції. Прямуючи між орками і гномами, я була розгнівана, бо не могла нічого вдіяти і протистояти силам кулона. Відчувала сотні поглядів, спрямованих на мене, наче я була здобиччю.

З кожним кроком гнів переповнював мене дедалі більше. Ще здалеку я побачила орка, який вирізнявся серед інших — значно вищого за мене, лисого, з кремезними руками й сірувато-зеленою шкірою. Він був озброєний до зубів. І ця скажена жага в його очах навіювала страх. А я була беззахисна й контрольована кулоном.

Підійшовши ближче, я зрозуміла, що це Крон.

— Привіт! Ось кого цього разу вибрав кулон, — здивовано вигукнув він.

Я мовчала, хоча мала б щось сказати. Про задум Крона я здогадалася швидко: він не хотів мене вбити, а лише морально зламати — контролювати. Доказом цього стали його слова:

— Я бачу, ти дуже прив’язана до друзів — це все, що в тебе залишилося. Я не відберу їх. Ти сама покінчиш з ними — і я допоможу тобі в цьому.

Від цих слів я наче застигла на місці. Він запропонував, а точніше наказав, вбити Сара, Філа, Габріелу та Фаджа.

Крон дав мені лук та стріли. У нашому містечку не обов’язково було вміти стріляти, та я вчилася, і в мене непогано виходило. Безуспішно борючись із невідомою силою, я взяла стрілу і натягнула тятиву.

Тоді в пам’яті ожили спогади. Мені було всього сім, і в школі мене часто ображали за те, що я була інакшою, ніж усі. Я пригадала той день, коли прийшла додому, батько сварив мене, а я вже не пам’ятаю за що.

У наступному спогаді я сиділа сама посеред пшеничного поля, де вітер ніжно лоскотав моє заплакане обличчя. Через сльози я побачила матір, яка міцно обняла мене й прошепотіла: «Пам’ятай, хто ти, і навчись відрізняти друга від ворога — тоді ти переможеш».

Я нарешті зрозуміла, що саме мама мала на увазі. Мені страшенно хотілося повернутися туди, де пройшло все моє дитинство. У ту мить я відчула дивовижну легкість і свободу. Я більше не була під владою кулона.

— Я не підкоряюся нікому! — вигукнула я, опускаючи лук.

Не чекаючи, поки хтось із орків накинеться, я стрімко підбігла до друзів.

— Я люблю вас! Я ніколи не завдам вам болю! — сказала я, щиро обіймаючи їх.

Усі здивовано дивилися на мене й не знаходили слів.

— Що сталося? Я щось не так сказала?

— Поясни, як ти вийшла з-під контролю кулона. І взагалі — хто ти така? — запитав Філ.

— Сама не знаю…

У Крона я помітила кулон, точно такий, як у мене. Можливо, якщо його знищити, він більше не зможе керувати мною.

Не пройшло й хвилини, як орки знову перетворилися на скажених чудовиськ. Нам нічого не залишалося, окрім як тікати — подалі від них. Вони й раніше ненавиділи гномів, але мене зненавиділи ще сильніше — за те, що я не підкорилася.

Ми кинулися тікати, як ніколи досі. Гноми намагалися стримати орків. Хоч із людьми у них були не дружні, але й не ворожі стосунки. Їхній король Вілл теж вступив у бій.

У ту мить мені спала на думку ідея.

— Гей, зачекайте! У мене є план! — вигукнула я.

— Амідо! Який ще план? Нас хочуть убити! Мало того, що Сар ледве плентається, так іще й ти зі своїми ідеями... — обурився Філ.