РОЗДІЛ 6. АМІДА

Вранці мені нарешті вдалося трохи заснути. Уві сні знову з'явився той самий чорний орк. Прокинувшись, я побачила, як Габріела нахилилась та простягнула руку, щоб взяти кулон. Тоді, наче щось вселилося в мене, я різко встала, витягнула меч і направила його на друзів. Я вперше в житті боялася саму себе, бо якась невідома сила примушувала мене до цього дійства.

Друзі були праві, що я могла їх вбити. Раптом і вони витягнули мечі. О, це вже була серйозна проблема! Я сподівалася, що вони просто налякають мене, але тепер усе виглядало по-іншому.

Мені не залишалося нічого, окрім як тікати й бути наодинці. Я бігла так швидко, як ніколи, хоча знала, що мене ніхто не переслідує. Зрештою, я зрозуміла, що тікаю від проблем і страху, які слід було подолати.

Ліс раптово закінчився, і я вибігла на поле, де була дуже здивована: кілька орків та ельфів зіткнулися в сутичці. Можливо, орки поверталися на своє колишнє пристанище, коли їх атакували ельфи. Позаду я почула, як мої друзі наздоганяли мене.

— Амідо, як ти себе почуваєш? — запитав Сар.

— Непогано, — відповіла я.

Я знала, що всі, хто носив цей кулон, завжди були під його впливом, але мені здавалося, що він не контролював мене повністю.

— Ого, схоже, ми тут точно зайві, — сказав Філ.

— Згодна, можливо, орки спочатку напали на ельфів, — сказала Габріела.

— Але в будь-якому випадку головне — відступати та тікати звідси, поки нас не помітили, — промовив Сар.

— Так! Я знаю, що тут є підземні ходи, — сказав Фадж, який зазвичай мовчить, але коли говорить, його слова завжди доречні й розсудливі.

— А звідки ви про них знаєте? — запитала я.

— Ну, я колись мандрував територіями рас і дізнався про них, — відповів Фадж. — До речі, у Милисині теж є такі ходи.

— Дивно, я не знала, що ви такий досвідчений у подорожах, — зацікавлено відповіла я.

Фадж усміхнувся. Під ногами, приховані землею, він відчув на дотик таємні двері, що вели під землю. Це було справжнє диво — ми стояли саме над входом до секретного ходу.

Я спустилася першою, потім Філ, а Габріела допомогла Сару.

— А навіщо тут підземні ходи? — запитав Сар.

— Фадж відповів:

— Колись усі жили разом, але в кожного були різні інтереси, і кожен хотів володіти територіями. Наскільки я знаю, близько двохсот років тому тут була війна, яка тривала майже десять років. Ельфи вирішили думати раціонально і розділили раси на чотири території. Війна припинилася. А ходи були збудовані так, щоб у них можна було непогано сховатися.

— Певна річ, якщо не вважати напади на людей. А звідки Ви це взяли? — запитала я.

— Колись, попри заборону, я спілкувався з ельфами, і вони мені розповіли про це, — продовжував Фадж.

Тунель був заввишки трохи вищий за мій зріст. Дорогу ми освітлювали ручними ліхтариками. Підземні ходи були вузькими, що ускладнювало нам прохід. На шляху траплялося багато розгалужень і поворотів. Інколи ми знаходили залишки старої зброї, яка залишилася тут ще з часів війни. Йшли ми ним недовго.

У тунелі я більше нічого не промовила. За кілька днів у мене з’явилося стільки запитань, скільки не було за рік. «Ось як це — виходити за межі дому, не знаючи, чого очікувати від інших. І чи можна довіряти тим, кого ти знаєш кілька днів?» — подумала я, згадавши Габріелу, тим паче, що вона з іншої раси. Коли я вийшла з тунелю на лісову галявину, мене осяяло ясне сонечко, що сідало за обрій. Вечоріло. Там ми зупинилися на ночівлю. Я побачила якісь силуети будинків і замок.

— Це ж не Модерн? — запитала я.

— Це Бейґрод, де мирно живуть представники всіх рас — вони не захотіли розділятися. Місто, де всі чотири раси живуть разом, навіть трохи орків, співпрацюючи між собою. Зазвичай там безпечно, але до нього ще довго йти, — сказала Габріела.

Майже всі заснули. Ми із Саром сиділи й дивилися на чарівне нічне небо.

— Як тут можна заснути? — сказав він.

Я посміхнулась, і ми разом дивилися на безкрайній небосхил. Легкий вітер лоскотав волосся, я відчувала одночасно і свободу, і неволю.

— Ось скажи, що ти відчуваєш, коли ти під контролем кулона? По тобі ж видно, що він контролює тебе не завжди. Це ж правда? — запитав Сар.

— Я відчуваю, що я від когось чи від чогось залежна, і що мною керують так, що я можу з легкістю когось вбити і навіть не зрозуміти цього. Але я не завжди себе так почуваю, і це доволі дивно.

Я дістала з торби яблуко, яке поклала ще вдома, і поділилася з Саром.

— Це ті яблука, які ми тихенько зірвали у Фаджа? — запитав він, посміхаючись.

— Так, ті самі. Вони нагадали мені про домівку.

— Дякую, — посміхнувся Сар.

Ми ще кілька хвилин сиділи та просто розмовляли, як друзі, а може, й більше ніж друзі.

— Як твоя нога? — запитала я.

— Болить, важко йти, але я дійду якось. Та бачу, в тебе теж є рани.

— Де?