РОЗДІЛ 4. АМІДА

Настав вечір. Ми вже перебували між Милисином та Модерном — містом орків. Щоб дістатися до Міріади, нам треба було пройти через це місто, а це було дуже небезпечно. Але я сподівалася, що все буде гаразд.

Недалеко від нас виднілася печера. Я подумала, що це місце може стати хорошою схованкою на ніч. Печера була невеличка та темна, а поруч з нею простягалося озеро. Оскільки на вулиці вже стемніло, ми розвели вогнище.

— Слухайте, може, підемо до озера? Вже ніч, а в нас поки що немає жодних планів. Та й, здається, тут зовсім безпечно, — запропонувала я, відчуваючи, як щось невидиме тягне мене до води. Це озеро видавалося мені якимось особливим.

— Справді, а якщо орки знайдуть нас, як у Милисині? Тоді що ти зробиш, Амідо? Ти не залишиш тут Фаджа та Сара, чи не так? — запитав Філ.

— Я розумію твої переживання, Філ, але ми не можемо жити в постійному страху. Якщо ми будемо завжди боятися, то ніколи не зможемо досягти своєї мети. Але ми також повинні бути обережні й не ризикувати зайвим. Тому я думаю, що ми повинні розвідати місцевість, але робити це розумно та дуже обережно.

— Добре, тоді згоден, але не надто довго, — погодився Філ.

Я разом з Філом та Габріелою пішла до озера, а Сар та Фадж залишилися в печері. Коли ми дійшли до озера, я нахилилася, щоб доторкнутися до води. Вона була по-літньому тепла. Озеро здавалося великим і чорним, але ми не вагалися й пішли купатися. Плавали, пірнали, розважалися, і нам було добре, ми змогли трохи забути про сумні обставини.

Одного разу, коли я знову пірнула, то побачила щось яскраве на дні. Пірнула ще глибше, дістала його — це був фіолетово-зелений камінчик із золотим ланцюжком. Саме цей кулон я бачила в підручниках історії, де говорилося, що це одна з сил Крона — короля орків. А ще я знала, що цей кулон міг керувати іншими.

Повільно виходячи з озера, я намагалася не привертати до себе уваги, бо не хотіла, щоб хтось про це дізнався. Коли я взяла кулон у руки, то відчула, що мене щось зупиняє і не дає його залишити тут. Я намагалася звільнитися від цього почуття, але нічого не вийшло, тому я швидкими кроками побігла геть. Серце билося так, що я відчувала, як воно вискакує з грудей. Страх, шок та тривога перед невідомим майбутнім переповнювали мене. Я запитувала себе: що ж за таємниця з цим кулоном? Чому саме мені він дістався? Може, насправді слід було послухати маму і не ризикувати?

— Гей, Амідо! Куди ти йдеш? — запитав Філ.

— Я… не можу сказати, — відповіла я з тривогою.

— Ти впевнена, що не потребуєш допомоги? — продовжив Філ.

— Ні, все гаразд, дякую, — сказала я, намагаючись заспокоїти хлопця.

Я сіла біля дерева, не бажаючи ні з ким говорити. Подумала, що, може, краще нікому не розповідати про кулон. Тихенько в думках промайнула підозра, що Габріела могла використовувати мене заради своїх цілей — щоб кулон потрапив до її міста.

— Чому саме я? Чому цей кулон опинився у моїх руках? І що я взагалі думала, коли його підняла? — запитала я, тримаючи кулон у руці. — Все одно ж усі дізнаються.

Після такого напруженого дня я була дуже втомлена, тому непомітно заснула біля дерева.

Рано вранці мене розбудила Габріела:

— Доброго ранку! Де ти була? Що сталося вчора ввечері?

Я не знала, що відповісти, але брехати теж не хотілось. Після короткого роздуму я показала Габріелі свій кулон. Вона подивилася на мене дуже зацікавлено.

— Де ти його знайшла? — запитала вона.

— В озері. Може, ти мені щось хочеш розповісти?

— Ну... Цей кулон — дуже потужний предмет. Він може керувати особою, змушуючи її робити незрозумілі речі. Мало хто здатен протистояти впливу кулона — це надзвичайно складно. Коли кулон перебуває під контролем короля орків, його власник може опинитися під таким сильним впливом, що навіть здатен вбити.

— Дякую тобі, що підтримала мене, — сказала я з обуренням в голосі.

— Отже, ти стала зрадницею?! — запитав Філ.

— Ні, — закричала я, — просто можливо, що мною може керувати наш ворог.

— Це ж одне й те саме, чи не так?

— Не так!

Ми ще довго мовчали. Кожен із нас думав про своє в тиші.

Ми вирушили дорогою, яка пролягала через темний ліс. Перед нами була лише одна стежка, тому ми не могли заблукати. Могутні дерева навіювали жах, а ліс був настільки похмурий, що не дуже хотілося йти туди. Але ми не мали вибору.

Я вже чула, що в лісі є сонна галявина, на якій хочеться спати всім, окрім ельфів — це щось на зразок захисту. Після години ходьби мені стало важко йти, і я почала відчувати сильне бажання заснути. І ось ми дійшли саме до тієї галявини. Я сподівалася, що ми заснемо ненадовго, адже нам потрібно було адаптуватися до повітря лісу.

Я обернулася назад і побачила, що всі лежали. Через кілька секунд і я теж заснула з відчуттям дуже глибокого сну, який був набагато сильнішим за звичайний, і я не відчувала та не чула нічого. Коли ми прокинулися, я вигукнула:

— Ми проспали дуже багато часу! Чому ми сюди пішли?

Сар та Філ здивовано дивилися на мене, бо знали, що я можу підвищувати голос тільки тоді, коли мені боляче або я злякалася. Я сама не розуміла, що сталося, але слова наче самі голосно вирвалися з мене.