РОЗДІЛ 3. АМІДА

Я завела ельфійку додому.

— Привіт, я Габріела, — сказала вона.

Сар та Філ здивовано подивилися на неї.

— Що ти робиш на наших землях?

— Допомагаю вам! А насправді, я шукаю кулони та камінь, щоб знищити силу орків.

— Ось як, Габріело... Але чи не здається тобі, що кулони та камінь можуть бути в орків, оскільки це їхнє?

— Так… Але вони ж їх втратили давно. Можу я залишитися у вашому місті на кілька днів? Я розумію, що це проти правил, але я їхала сюди не один день, тому прошу у вас дозволу залишитися.

— Добрий день, — усміхнулася мама. — Представники інших рас майже ніколи не з’являлися в нашому місті. Тому, думаю, що було б цікаво краще познайомитися з вами. Окрім того, ви допомогли нашому місту, тому ми раді вас прийняти.

Мені якось не дуже подобалась ця ідея. Габріела здалася мені дивною. Невдовзі всі, крім Габріели, пішли: хлопці до своїх домівок, а батьки допомагати постраждалим. Ми з Габріелою сиділи на кухні в тиші, повільно сьорбаючи вже холодний чай. І все ж я вирішила розпочати розмову:

— Ми знайомі? — запитала я.

Габріела кивнула і сказала:

— Так, Амідо, ми знайомі давно. Але, на жаль, ти не пам’ятаєш про мене. І я не тільки знайома з твоєю родиною.

«Та хто ж вона така?» — запитала себе я, напружуючись, щоб пригадати її обличчя, але нічого не виходило.

— Я розумію, що в тебе багато запитань, але скажу тобі одне: наші долі пов’язані. Це все, що ти маєш знати зараз. Розкажи мені про своє місто.

Кілька годин я розповідала Габріелі про те, як ми живемо, як заробляємо, які моральні цінності для нас важливі. Вона уважно слухала мої слова і інколи запитувала. А мені не давали спокою питання щодо нашої долі.

Коли батьки повернулися, я пішла спати. І мені здалося, що то був найміцніший сон, бо через усі ті події, які відбулися, я дуже втомилася. Коли настав пізній ранок, я прийшла на кухню і побачила, що батьки та Габріела вже снідали.

— Добрий ранок, може, як поснідаєш, покажеш Габріелі наше місто? — запитала мама.

Нерви сковували мене, але відмовитися я не могла — це викликало б безліч питань. Тож я лише тихо кивнула. Коли батьки пішли на роботу, я з Габріелою відправилася на екскурсію.

Проходячи парком, вона запитала:

— На твою думку, для тебе тут безпечно жити?

Я насупила брови від нерозуміння. «Навіщо вона це питає?» — подумала я.

— Слухай, навіщо всі ці загадкові фрази й запитання? Ти можеш конкретно сказати, що відбувається? До речі, скільки тобі років? — запитала я.

Габріела усміхнулася.

— Мені зараз понад 200 років.

— Я знаю, що Міріада — дуже розвинене місто. Чому ви не ділитесь своїми технологіями з іншими містами? — запитала я.

Ми присіли на лавочку біля озера.

— Розумієш, для нас це невигідно — жодне місто не здатне запропонувати нам щось натомість. Бо в нас все є. І зброя, і врожай, і новітні технології. Поставлю тебе перед фактом: все, що винайшли ельфи за останні роки, — моя заслуга.

Габріела багато досягла, на відміну від мене, і це мене трохи засмучувало. Кілька хвилин ми сиділи, не розмовляючи. Як мені кортіло дізнатися все про різні новітні технології, які винайшли в Міріаді. Але просити Габріелу, щоб вона взяла мене до міста, було б безглуздо.

— Твоє місто дуже затишне. Якщо чесно, я б із задоволенням пожила в такому спокійному місці. Знаєш, я вірю, що в кожній расі та місті є свої плюси й мінуси, тому важливо цінувати те, що маєш. То що, покажеш мені своє улюблене місце?

Я кивнула, і ми вирушили до хвойного лісу. Там я відчувала себе захищеною, тому це було моє найулюбленіше місце. Дорогою Габріела багато розповідала про своє місто. Ми підійшли до великих хвойних дерев. Мені завжди здавалося, що це найбільші дерева в лісі. Майже кожного дня я приходила до них. Це було прекрасне місце, щоб писати історії. Там була приємна прохолода порівняно з рештою лісу.

Через кілька годин прогулянок ми повернулися додому й зайшли в залу, де вже чекали батьки.

— Амідо, у вас усе добре? — запитала мама.

Чомусь поряд із Габріелою я почувалася в напрузі, можливо, тому що до нас ніколи не заходили в гості ельфи. А можливо, вона приховувала щось, що стосувалося мене безпосередньо.

— Так, у нас усе добре, — почала говорити Габріела, — я дякую Вам та Аміді за гостинність, але мені вже треба їхати.

Як тільки вона це промовила, я забула про недовіру й підозру щодо Габріели та вигукнула:

— Я хочу поїхати з тобою до Міріади, будь ласка, візьми мене.

Габріела трохи посміхнулася, прикриваючи рукою вуста.

— Вибач, я не можу тебе взяти. Ти порушиш правила, і до того ж їхати до Міріади довго та небезпечно.

— Можливо, це мій єдиний шанс побувати в Міріаді, і я не хочу його втратити.

— Ні, Амідо, я забороняю тобі їхати. Ти почула? — промовив батько. — Тобі не вистачило вчорашнього нападу?