РОЗДІЛ 2. АМІДА

Була глибока ніч, а я не могла заснути, бо щось не давало мені спокою. Я довго думала про майбутнє і зовсім забула про теперішнє.

Раптом я почула якісь голоси, схожі на крики та гомін. Я наблизилася до вікна та під місячним сяйвом побачила орків, яких раніше бачила лише на світлинах у книжках. «Вони, мабуть, прийшли сюди не з миром», — подумала я. Моє серце завмерло. Мені здавалося, що не могла поворухнутися — страх стиснув груди. Але за мить я оговталась.

Взагалі, орки стали нашими ворогами дуже давно, коли намагалися підкорити всі інші раси. Тоді відбулася велика війна, в якій орків перемогли. Я не хотіла, щоб знову почалася війна, і лише думка про це лякала мене.

Було видно, що орки вже знаходилися на нашій вулиці, і це викликало в людях страх та паніку. Хтось шукав зброю, а хтось схованку, бо в домівках було небезпечно перебувати. Мені хотілося просто десь далеко сховатися і не висовуватися, поки все не скінчиться. Але я розуміла, що повинна бути тут та допомагати обороняти місто, в якому жила всі ці роки.

Я вибігла на вулицю та вперше побачила орків зблизька. Вони були брудними істотами, які все зносили на своєму шляху, а в очах було видно злість та жагу до смерті. Усі вони були озброєні до зубів.

Ми зовсім не були готові до такого повороту подій. Ми не вміли воювати, ніколи не вчилися. У нашому місті ковалі майстрували зброю не для битв — радше про всяк випадок, на чорний день. І от цей день настав.

— Амідо, треба тікати, — закричала мама.

Я не розуміла, навіщо ми їм. У нас не було нічого цінного — наше місто й близько не зрівняти з іншими, більш розвиненими. Я бачила, як вони ретельно обшукували всі будинки — можливо, їм щось потрібно було знайти. Я розуміла, що мало що можу зробити, але повинна була хоча б спробувати захистити місто.

— Не можу тут все залишити... покинути місто, де я жила все життя!

Я побігла до Сара, сподіваючись, що він щось придумає, як нам рятувати місто. Постукала в його будинок, але він не відчинив. Мені було незрозуміло, що відбувається, тому що зазвичай він завжди був вдома вночі, і в той момент я вважала, що він не покинув його.

— Амідо, ти щось хотіла? — почувся голос.

Обернувшись, я побачила Сара. Хлопець був трохи вищий за мене, мав темно-каштанове волосся та блакитні очі. На ньому була темно-зелена футболка з капюшоном і чорні штани з багатьма кишенями. Він мав меч та щит, який, мабуть, він узяв у нашого коваля Фаджа. Коваль був за кілька метрів від Сара й тримав ще один меч. Фадж був літньою людиною, мав сиве, коротке волосся і був одягнений у білу сорочку з короткими рукавами та бежеві штани.

— Тримай, — сказав Сар і подав мені меч.

— Сподіваюсь, ти розумієш, що я зовсім не вмію битися. Я все життя боялася брати меча в руки.

— Знаєш, Амідо, коли йдеться про виживання, то ти навчишся швидко.

Я непомітно посміхнулася.

Через мить на нас уже біг орк. У нього були щит та булава, яку він підійняв наді мною. Та я, відхиляючись, встигла поранити його ударом меча в плече. Мені не хотілося нікого вбивати, навіть якщо це наш ворог. І кров я завжди асоціювала з болем та стражданням. Він на якийсь час зупинився, але ненадовго. Він замахувався вдруге, але, мабуть, через поранене плече, вже з більшою злістю та силою. Сар, відштовхуючи мене вбік, намагався захистити мене від майбутньої травми. Він і сам зміг ухилитися та встромити меч у живіт орка.

Я була шокована тим, що мій друг був готовий навіть убивати, коли наше життя було під загрозою.

Напад тривав досить довго, і мені стало зрозуміло, що нам потрібна допомога. Однак швидко зв'язатися з іншими містами було для нас важко. Я вирішила дістатися до ковалів, які знаходилися в іншій частині міста, і відправилася туди обережно, намагаючись якомога далі обходити небезпечні місця. Повідомивши про напад і отримавши зброю, я побігла до нашої хати, намагаючись ухилятися від нападників. Однак мене все ж таки хтось штовхнув і легко травмував. Коли я наблизилася до будинку, побачила, що на ґанку лежав, скрутившись від болю, Сар, чий стогін я чула за кілька метрів. Біля нього стояли Філ та Фадж.

Філ був трохи нижчий за мене, мав зелено-карі очі та волосся, що сягало плечей, і зазвичай ходив із невеликим хвостиком. Він був одягнений у світло-зелену сорочку.

— Що трапилось? — запитала я занепокоєно.

— Сара поранили в ногу, коли він захищав наш дім, — відповів Філ, його очі були повні злості.

— Швидше занесемо його в дім, — сказала я.

Мама швидко прибрала все зі столу, щоб зручніше покласти Сара, але кожен рух завдавав йому болю. Ми надали першу допомогу, але від потрапляння лікувального розчину в рану Сар ще більше стогнав. Я тримала його за руку і намагалася заспокоїти, але довго перебувати поруч із ним не могла — потрібно було переконатися, що ми в безпеці.

Я вийшла на ґанок і через кілька хвилин, спостерігаючи за тим, що відбувається навколо, побачила білий силует, який наближався все ближче і ближче. І тоді я зрозуміла, що це ельфійка на білому коні, яка була одягнена в біле розкішне вбрання, а біляве волосся красиво спадало на плечі.

Все було добре, проте мене здивувало, як ельфійці вдалося до нас дістатися за такий короткий час, адже подорож до міста ельфів — Міріади — зазвичай займає близько двох днів. Мені здавалося, що ельфи дуже горді особистості і не ризикували б. Однак вона вже була поруч, а я не мала досвіду спілкування з ельфами, тому не знала, що сказати.