*******

Незабаром Легіон під'їхав до Золотих воріт. За третьою стіною, за Золотими воротами, знаходилося «верхнє місто», Гора, – з храмами, соборами та князівськими теремами. Тупіт копит, по кам’яній дорозі, гулко віддавався в тиші.

Руслана гукнула стражника, що стояв на вежі Золотих воріт:

- Гей там, нагорі!

- А ви хто такі? - крикнув стражник.

- Ми пекарі, пиріжків вам привезли!  - крикнула у відповідь Руслана. – А ти не бачиш, хто ми такі?

- Зачекайте трохи, - крикнув стражник, і зник за вежею.

      Незабаром на воротах задзвеніли ланцюги і заскреготіли ржаві шестерні лебідки: це з дубових воріт, оббитих залізом, знімали величезну бронзову засувку. Ще кілька хвилин, і ворота зі скрипом почали відчинятися. Коні переступали з ноги на ногу, вловлюючи нетерпіння своїх наїзниць. Згодом ворота відчинилися ширше, і колона повільно почала проїжджати під підйомними ґратами.

Коли голова колони проїхала ворота, то наданий киянами прийом потряс навіть Нікатею з Зарою, які багато чого бачили в своєму житті. З усіх веж фортечної стіни, що височіла над міськими будівлями, затрубили сурми. І хоча гра трубачів залишала бажати кращого, принцесам ще не доводилося чути трубачів, які грали б з такою старанністю. Містяни, понад тисячу, оточили простір перед Золотими воротами, плескаючи в долоні. Серед тих, що зустрічали, було набагато більше жінок, ніж можна було очікувати в такій ситуації. Вони кидали квіти під ноги коней, висловлюючи радісний тріумф і захоплення. Багато чоловіків пильно розглядали породистих амазонок, що розгойдувалися в сідлах, виблискуючи кольчугами в променях сонця. Хоча більшість цікавили їхні коні, які були не менш породисті, ніж самі амазонки. Зграя собак захлиналася від гавкоту, стрибаючи на колону, але все ж таки трималася подалі від копит коней.

      Легіон проїхав повз Софіївський собор, оминув площу, і вперся своєю головою у ворота Михайлівського собору. Біля воріт перші амазонки притримали коней, бо сам київський князь Михайло вийшов назустріч, підтягнутий та усміхнений. Він з цікавістю став розглядати дівчат, своїми ясними блакитними очима. Михайло був гарним та струнким, незважаючи на свій сорокарічний вік. Було видно, що в гнучкому тілі князя жила неабияка сила. Його світле, немов вигоріле волосся, розвивалося на вітру. На плечі був накинутий червоний плащ, груди закривала блискуча кольчуга. На поясі красувався приторочений короткий меч, розписаний загадковими ієрогліфами.

- Ваша високість! – крикнув сотник з варти, що супроводжував колону від воріт. - Вони приїхали з Переяслава, і привезли сумні звістки! Але я не встиг запитати їхні імена!

- Мене зовуть Зара, я настоятелька жіночого монастиря в Переяславлі, якого вже нема, - голосно викарбувала Зара. – Поруч моя сестра, Нікатея. А за нами Легіон Білих Дам.

- Вітаю вас, відважні амазонки! - князь відсалютував своїм коротким мечем, із захопленням розглядаючи колону войовниць. - Ви прибули якраз вчасно, містяни дуже налякані майбутньою війною.

      - І тобі доброго дня, князю! - вигукнула Зара, зістрибуючи з коня. – Ми проїдемо всередину цих святих мурів?

Михайло коротко кивнув, і взяв жеребця Зари під вуздечки, зі зворотного боку від його голови. Так вони разом, із Зарою, і повели коня на подвір'я Михайлівського собору. Той відрізок шляху, що вони йшли поруч, між ними відбувалася тиха та жвава розмова. Але її, звісно, ніхто не чув.

За ними повільно заїхала колона амазонок, з цікавістю розглядаючи казарми та стайні князівських дружинників. А ще всі звернули увагу на велику двоповерхову будівлю зліва, із сірого каменю, під темно-сірою черепицею, з широкими вікнами та різьбленими дубовими дверима. Князь віддав розпорядження, і його дружинники швидко звільнили цю будівлю, поступившись амазонкам. А самі амазонки вже почали розміщувати своїх жеребців у стайнях, напувати та кормити їх, перш ніж самим розташовуватися в казармах. А частина амазонок, більш юних та бешкетних, побігла за стайні, звідки відкривався чудовий краєвид на широкий Дніпро і річковий порт.

На подвір'ї об'ємистий котел випаровував апетитний запах, від якого роти наповнювалися слиною. Від меншого котла піднімався пряний запах вареної ріпи. Руслана зморщила свого носика і підійшла до більшого казана. Зараз їй більше хотілося м'яса, ніж вареної ріпи. До казана підбігла стара жінка, і почала мішати варево довгою дерев'яною ложкою. Потім вона оцінила поглядом Руслану, знизу-доверху, і відійшла в сторону з посмішкою, чухаючи пальцем гачкуватий ніс. За старою уважно спостерігала Нікатея, яка в цей час розстібала попругу під сідлом. Не зводячи погляду із старої, вона поклала сідло на довгий стіл під навісом. Потім щось згадавши, махнула рукою і пішла до столу, де сиділа Зара з князем Михайлом, які щось жваво обговорювали. Нікатея присіла на лаві, трохи далі від них, але все ж таки уважно прислухалася до їхньої розмови. Зараз говорив князь:

- Я розіслав гонців у всі села князівства, але мало хто відгукнувся на мій заклик. Нам би час виграти, та підтягнути до Києва нові сили, перш ніж розпочнеться облога міста. А ще час потрібен не лише для того, щоб зібрати військо, а й щоб відправити наших близьких та рідних у безпечні місця.

Тисяцький Дмитро, який сидів біля князя, перевів погляд із Зари на Михайла, насупив брови і виразно подивився на князя.

- Так і тобі доведеться виїхати, Михайле, - сказав він. - Потрібно в Уропі зібрати армію, для війни з ордою хана Батия. Ти забереш із собою дітей і жінок, всіх хворих та калік, і переправиш їх на захід, до Галичини. Не можна вести війну, коли в гущі битви опиняються беззахисні люди. Вони будуть зв'язувати нам руки, і сковувати наші дії.