*******

- А мені здається, що ви все добре знаєте, - сказала Нікатея. - Ви все розпланували, і тепер намагаєтеся розіграти останню картку, з нашою допомогою. Вибачте, але ми зіграємо свою гру. Тим більше, що всі ми служимо Творцю, і підкоряємося Закону Єдиного. Яка різниця, якими шляхами ми прийдемо до своєї мети?

Старий допитливо глянув на Нікатею і промовив:

- Зараз ти оточена якимось хороводом знаків, прочитати які я не можу. Поясниш?

- Не намагайся тлумачити те, що бачиш навколо мене, - кинула йому Нікатея. – Результату ніякого, а клопоту не оберешся.

- Я хочу допомогти вам, - почав виправдовуватися старий. - Знати про майбутнє лихо, і не допомогти приреченому… це не в наших правилах…

Зара кашлянула, привертаючи увагу до себе.

- Ми йдемо, Радомире, і я залишаюся вірна людям, і діятиму по-своєму. Хоча, зрештою, вашу пропозицію я ще обдумаю.

- Так, роби по-своєму, і прийдеш прямісінько до власної загибелі. Причому набагато скоріше, ніж тобі здається.

Вже в дверях Зара засміялася.

- Щоб кинути Київ на поталу орди, мені потрібні залізні аргументи.

- Коли ти їх отримаєш, то буде вже пізно, - відповів Радомир.

- Час покаже, хто з нас мав рацію, - сказала Зара і вийшла з харчевні.

Нікатея, вже в дверях, повернулася до старців і повела плечима:

- Ці принцеси такі примхливі, за всіх часів, і нічого з цим не вдієш.

Вже на вулиці Нікатея спитала сестру:

- Що робити будемо?

- Ми йдемо на Київ, - відповіла Зара. - Більше я тобі нічого не скажу, навіть не питай. Так мені спокійніше.

- Я тебе розумію, - сказала Нікатея, - і сподіваюся, що ти знаєш достатньо.

- Не просто достатньо, а занадто достатньо.

В її очах раптом спалахнули тривожні іскорки. Потім вона посміхнулася.

- Ніка, я знаю про що ти подумала. Я не боюсь смерті, але якщо так трапиться, то візьмеш командування Легіоном на себе.

- Може, розкажеш детальніше? - запитала її Нікатея.

- Не зараз, якось іншим разом. І чекати доведеться зовсім недовго.

      Сестри вийшли з харчевні, коли сонце було вже над головою. Амазонки, швидше за все, вже зачекалися, і тому на дорогу відразу ж виїхала колона Легіону. Коли вони під'їхали до харчевні, сестри скочили на підведених коней і очолили колону.

За харчевнею загін піднявся на пагорб.

- Гей, подивіться туди! - крикнула Руслана, вказуючи вниз, на Дніпро.

Амазонки побачили, що у напрямку Переяслава річка вийшла з берегів, і серйозно розлилася. По Дніпру там повільно плив паром, сповнений народу. Паром цей скоріше скидався на баржу, - з виставленими з обох боків довгими веслами. Ще зверху було видно, що на Дніпрі, на лівому березі, була пристань. Зліва, від пристані, знаходився бочковий міст, що з'єднував обидва береги. Річка в цьому місці була тиха, але занадто широка і глибока, як для звичайної переправи. Вгорі та внизу, по річці, нічого не рухалося, окрім цього парому, біля якого легкий вітерець трохи морщив поверхню Дніпра. Якусь мить амазонки спостерігали за цим безмежним краєвидом, пригальмувавши коней. А потім рушили далі, спускаючись вниз, з пагорба.

Спуск був звивистим, схили круті та порослі лісом. Це вже була не дорога, а якась широка стежка. Уздовж цієї стежки росло багато дубів, і тому під копитами коней, раз за разом, хрускотіли розчавлені жолуді. Якщо прибрати цей хрускіт і щебет пташок, то все навколо було занурене в цілковиту тишу. Чащі, з двох боків, була непроникні, схил прямий, порослий папороттю та будяками. Було багато кущів тернини, всіяних зеленими ягодами.

Внизу, праворуч від стежки, стояла невелика глинобитна хатина дорожнього наглядача. Нікатея пришпорила свого коня і поскакала вниз, до хатини. Біля дверей вона зіскочила з коня і увійшла всередину. Хатина була порожня, але в кругу з каміння, що окреслював на підлозі місце вогнища, ще тліли залишки вогню. Поруч були акуратно складені дрова, в кутку стояв стіл з лавою. Було відчуття, що її покинули зовсім недавно, і покинули поспіхом. На підлозі, біля столу, валявся дерев'яний кухоль. Лава зміщена вбік, а табурет біля дверей перевернуто. Хоча, можливо, доглядач просто злякався амазонок, побачивши їх на дорозі. Швидше за все так і було.

Нікатея вийшла з хатини і застрибнула на жеребця. Зара, на чолі колони, під'їхала і порівнялася поруч з нею.

- Щось не так?

- Та ні, все нормально, - відповіла сестра, - мені просто здалося.

Колона, не зупиняючись, рушила вниз по дорозі. Внизу плакучі верби полоскали свої золоті коси в дніпровських затоках, а сонячні промені, що проривалися крізь листя дерев, грали різнокольоровими іскрами по воді.

Незабаром дерева закінчилися, і за ними з'явилася блискуча гладь Дніпра. Навіть здалеку було чутно збуджені голоси на пристані, що пристрасно сперечалися та торгувалися. Руслана одразу визначила, кому належали ці голоси. Це були вишеградські плотогони та місцеві рибалки. Плотогони, біля берега, обрубували верхівки та гілки з дерев, і спускали готові колоди до річки. Інші біля річки обтесували їх, якомога щільніше підганяючи один до одного, продовбували дірки, і зв'язували мотузками вздовж і впоперек. Треті готували спеціальні колоди, по яких потім спускатимуть ці пороми-плоти на воду. Від пристані несло свіжою рибою та смолою.