*******

І незабаром вітер приніс Руслані сморід немитих тіл. Вона махнула рукою, подаючи сигнал своїй групі. Амазонки вихором вдерлися у високі придорожні чагарники. Звідти, один за одним, почали вискакувати ординці, прямо до них у руки. Вони не мали жодного шансу залишитися живими. Через пару хвилин Легіон риссю проскакав повз це місце, навіть не помітивши тіла, що ще смикалися на узбіччі. Війна поступово проникала в кожну щілину цього світу.

За черговим пагорбом Зара натягла вудила й пустила свого фиркаючого жеребця кроком, інші послідували її прикладу. Колона звернула на широку стежку, що йшла вздовж Дніпра, бо тут ніяк не можна було збитися з дороги.

Незабаром тьмяне сонце схилилося до горизонту, і почав збиратися туман над Дніпром, який дуже швидко заполонив все навкруги. Ще якийсь час амазонки їхали по звуку води в річці, хоч в тумані і звук був оманливий, – то гучний, ніби зовсім поряд, то глухий, наче віддалений. Незабаром сірі сутінки відійшли, і швидко насунулася нічна темнота. Блідий місяць примостився на верхівках дерев, немов готовий зірватися і впасти в Дніпро. Холодний вітер гнав по темно-сірому небу подерті хмари. Земля під копитами була м'яка, наче килим, і стукіт копит тонув у цьому торішньому листяному покрові.

Через деякий час амазонки виїхали з придніпровських хащ, протрусили кроків двісті по відкритій місцевості, і зупинилися перед величезним згустком чорноти, який насправді був древнім курганом. Він виглядав не так страшно, як дуже занедбано. За сотні років погода та рослинність ґрунтовно перебудували цю монументальну ритуальну споруду, і його обриси танули під густими чагарниками. Люди давно вже забули, хто із загиблих тут лежав, і де розташовані менгіри та фетиші.

- Руслана, де буде привал? - крикнула Зара. – Скоро ніч!

- Біля північного підніжжя цього кургана, Пагорба Воїнів, - відповіла Руслана. – Заночуємо там.

- Воїнів? – перепитала Зара. - Ти маєш на увазі русів?

- Ні, не русів, - відповіла Руслана. – Я мала на увазі скіфів, воїнів-вершників із минулого. Ми всі, на цих землях, ведемо свій рід від них, у минулому це були їхні землі. Вони тут заснували поселення, руїни яких вже поглинув степ. Саме скіфи зводили кургани, могильні пагорби давніх часів. Біля цього кургану і заночуємо.

Марія обернулася до неї, і голосно промовила:

- Ти, напевно, збожеволіла. Цей курган має таку дурну репутацію, що його згадувати ніхто не хоче, а не те, щоб спати поруч з ним.

Її слова зачепили Руслану, і вона відповіла сердито:

- Ви про закони забули? Про закони і про тих, хто лежить у цій землі. Не знаю, що гірше: запустіння чи людська дурість. Світ наповнився дурнями.

- Але ж дурні вмирають, - з посмішкою відповіла їй Марія.

- Так, одні вмирають, - промовила Руслана, - але їм на зміну приходять нові. Люди не вірять, що в цьому кургані лежать воїни-скіфи, вони сміються над цим. Вони над своєю дурістю сміються.

- Ти охолонь, подруго, притримай свого жеребця, - відповіла їй Марія. – У бібліотеці Симеона я бачила карту цього кургану. На ньому зверху викладено п'ятикутну зірку, вписану в коло. Так, принаймні, курган виглядав одразу після побудови. Тоді зірка височіла над навколишньою місцевістю, і її було видно далеко по окрузі. Навколо неї був круг, а насправді це був рів, земля з якого використовувалася для будівництва зірки. Всередині зірки був ще один п'ятикутник, тієї ж висоти, кути якого лежали в точках, де сторони зірки сходилися. Я думаю, що його стіни зараз заросли кущами. В центрі п'ятикутника лежить один із перших руських князів, ім'я якого невідоме.

- Хтось намагався розкопати цей курган? - запитала в неї Зара.

- Так, намагалися, і неодноразово. Але ніхто не зміг відключити охоронні заклинання, і увійти в контакт з тими, хто лежить у цьому кургані. Хоча, багато волхвів хвалилися своїми успіхами в магії, але ніхто так і не зміг увійти в коло.

Нікатея, що стояла поряд з ними, розсміялася в душі. Її завжди дивувало, що далеке минуле завжди було цікавіше людям за сьогодення. Міфи та легенди завжди були привабливими, за всіх часів.

Амазонки не стали впритул під'їжджати до кургану, а прийняли вліво, ближче до Дніпра. Від кургану виходили якісь незрозумілі вібрації, визначити які було неможливо. Коні, схоже, розібралися в ситуації краще за амазонок, а може просто були песимістами від народження. Вони притискали вуха, роздмухували ніздрі, тривожно ржали і не бажали слухатися поводів. Втім, вони миттєво заспокоїлися, варто було трохи віддалитися від кургану. Амазонки від'їхали від кургану, і розташувалися між ним та річкою. Одразу ожив навколишній ліс, бо його заполонили галасливі та тріскотливі дівчата. Вони прив'язували коней, дзвеніли збруєю і по можливості обмінювалися колкостями. А внизу Дніпро горів багряним золотом, неначе лист кованої міді.

Нікатея зіскочила з коня і обережно присіла на величезний валун. Все перед очима почало затягувати туманом, і вона зрозуміла, що до кургану треба звикнути. Їй захотілося швидко позбутися шкіряної сорочки, яку вона носила під кольчугою, і яка вже натерла груди та плечі. Ця натільна сорочка вже давила їй на мізки. І ще дуже хотілося пити. Нікатея піднялася, і повільно підійшла до того місця, де річка хлюпотіла об берег. Опустила руки, набрала  води в жменю і піднесла до губ. Вона зробила багато таких ковтків, щоб вгамувати спрагу. Потім бризнула водою в обличчя, яке горіло вогнем. Присівши на березі, Нікатея почала порпатися з застібками на кольчузі. Коли вона її зняла, то якийсь час сиділа, перебираючи металеві кільця кольчуги, немов чотки. Була така втома, що зняти шкіряну сорочку сил вже не було. Та й не хотілося. З Дніпра подув холодний вітер.