Розділ 15

Коли Нікатея з амазонками прискакали на стоянку Легіону, сонце вже перевалило за полуденний екватор. Всі з нетерпінням чекали їхнього повернення, бо треба було вирушати в дорогу.

Незабаром весь Легіон виїхав на тракт, що йшов серед пагорбів та полів, у бік Києва. Цей поштовий тракт, від Переяслава до Києва, не так сильно відрізнявся від інших доріг у князівстві. Звичайно, він був значно ширшим та більш заїждженим, ніж інші дороги. Але, загалом, це була щільно втоптана земляна дорога, по обидві сторони якої росли дерева та кущі ожини.

Попереду колони їхала Зара, одягнена в обладунки та срібний шолом, обтягнутий бичачою шкірою. За її спиною висів лук, а на поясі був кинджал і метеоритний меч. Поруч з нею їхала Нікатея, в блискучій кольчузі та коротким списом, притороченим до сідла. У всіх коней, в колоні, з обох боків висіли сідельні сумки з провіантом, і шкіряні фляги з водою. Поверх сумок були прив'язані спальні мішки та шерстяні ковдри. Спальні мішки були майстерно пошиті з кролячих шкурок, яких було повно в тутешніх краях. Колона переливалася сріблом, хутром та красою дівочих обличь…

- Монголи не можуть рухатися так швидко, як ми, - промовила Зара. – Хоча їхні роз'їзди будуть постійно турбувати нас.

- Я не бачила жодного поселення вздовж дороги, - зауважила Нікатея. – Навіть якогось диму з далекої труби.

- А все тому, що на всього тракту, від Переяслава до Києва, пустка та безлюддя, - промовила Руслана, що під'їхала ззаду. – Не знаю чому, але так було завжди.

- А ти звідки знаєш? - запитала Зара. - Ти бувала в цих краях?

- Так, бувала, - відповіла Руслана. – Я кілька разів їздила до Києва, зі своїм учителем. У села Летч є бочкова переправа через Дніпро, вона єдина в цьому районі. Це єдиний міст біля Києва, що сполучає два береги Дніпра.

Зара від збудження аж піднялася в сідлі.

- А що тоді заважає монголам переправитися через цей міст? Я думаю, що вони будуть прориватися до нього.

- А ми завадимо їм це зробити, ми його спалимо, - відповіла Нікатея. – Але після того, як самі переправимося на правий берег.

- Це точно, - погодилася Зара. – Нам не завадять це зробити навіть ті численні роз’їзди орди, що сидять у нас на хвості.

Саме при цих словах голова колони досягла вершини чергового пагорба, і почався спуск вниз. Те, що всі побачили на тракті внизу, не дуже здивувало амазонок, це було очікувано. Перевернуті та поламані вози, кінські туші, повсюди розкидані мішки та луб'яні ящики. І понівечені тіла, які ще недавно були живими людьми, застигли в різних позах.

Коли амазонки під'їхали ближче, то зрозуміли, що бійня сталася ще вчора, або позавчора. Обоз наткнувся на передовий роз'їзд орди, або їх розвідників.

- Це купці, - промовила Руслана, уважно оглянувши пограбований обоз. – І вони їхали з Києва на Переяслав. І, швидше за все, вони нічого не знали про вторгнення орди на наші землі. І Київ ще не знає. Погано це все…

Колона амазонок рушила далі, об'їжджаючи узбіччям цей непохований цвинтар. Часу на поховання вони не мали.

До самого вечора амазонки їхали пагорбами та долинами, ні на мить не зупиняючись. Нікатея навіть не допускала, яку величезну кількість інформації приховував степ навкруги. Всюди була рівна земля та чисті небеса, і будь-яка зміна, якою б незначною вона не була, одразу впадала у вічі. Спершись на луку сідла, Нікатея миттєво вловлювала сигнали цього світу, і розгадувала його головоломки. Як тільки принцеса почала підшукувати порівняння для хмар, що пропливали над головою, то одразу стала помічати багато чого іншого. Трави в степу були зовсім різні, хоча спочатку здавалися однаковими. Минулорічна пожухла трава і молода поросль, різні види трав, по яким легко можна було визначити, як давно тут пройшов дощ і чи далеко річка, куди віє вітер і який час доби. І вже під вечір Нікатея не дивилася на траву, їй достатньо було прислухатися до звуку копит свого жеребця, щоб визначити, по якій траві вона їхала. Його тупіт був уривчастий і сухий, м'який і вологий, рівний і гулкий. Нікатея вже могла передбачити погоду за температурою і вологістю повітря, і за мінливим світлом на горизонті. Їй раптом захотілося зістрибнути з коня і побігти цими зарослими полями, занурити руки в цю чорну землю, яка вже давно чекала людського дотику. Її переповнювало бажання скинути всі ці кольчуги та одяг, і побігти підстрибком, відчуваючи тільки вітер та землю, під босими ногами. Як це було в її далекому дитинстві, в імперії амазонок, на острові Горгад. Це палке бажання нагадало їй Атлантиду, яка залишилася в загубленому минулому...

- Чим далі ми їдемо, тим більше на літо схоже, - зауважила Руслана, наблизившись до Нікатеї. Вона була в доброму настрої, і з бешкетними іскорками в очах.

- Ще два дні, і будемо в Києві, - промовила Зара. – Тільки не знаю, чим будемо там займатися.

- Ясна річ, будемо орду чекати, - засміялася Руслана.

І тут Марія хрипко закричала:

- Ворони!

Вона це прокричала так, ніби прокляття виплюнула.

Нікатея окинула поглядом небо. Десь, за сотню кроків праворуч, над вершинами дерев, кружляли ширококрилі птахи. Такі хижаки не гидують підняти з землі любу дохлятину, або з'їсти польову мишу.

      - Погане в мене передчуття, - уже серйозно сказала Руслана. – Ох, погане…