*******

- Я би багато чого віддала, щоб дізнатися, хто вони такі, і звідки взялися, - сказала Ільга, коли Нікатея піднялася нагору.

- Ти про кого зараз говориш? – здивовано перепитала Нікатея.

- Як про кого, про монголів, звичайно, - відповіла Ільга.

- Для мене неважливо, хто вони такі, - відповіла на її слова Нікатея, посміхнувшись. - Мене цікавлять їхні подальші плани. Нам потрібен полонений, і бажано добре обізнаний у їхніх планах. Може організуєш?

Ільга здивовано подивилася на Нікатею.

- Не повірю, що вони настільки дурні, що викладуть нам все, що мають зробити.

- А що ти будеш далі робити, якщо не знаєш їхніх планів? - запитала в неї Нікатея.

- Покладатись більше на власну інтуїцію, ніж на слова якогось полоненого монгола, - відповіла Ільга. - Але я впевнена: яке б рішення ти не ухвалила, воно буде правильним. Хочеш полоненого, буде тобі полонений.

Настала мовчазна пауза, і тут у дверях церкви з'явилася Руслана.

- Нікатея, в цьому селі немає жодної живої душі, - з порога доповіла вона. - Здається мені, що тікали вони, наче трепетні лані від шалених псів. Вся домашня худоба зникла, жодного воза я не побачила. У половини будинків все обдерто до половиць. І навіщо тільки їм, в невідому дорогу, весь той мотлох? Швидше за все, вони вже повикидали на узбіччя цей мотлох, зі своїх клятих возів!

Нікатея піднялася на весь свій зріст, і промовила якось тривожно:

- Часу в нас обмаль. Я відчуваю… щось… Давайте по конях, і тікаємо звідси.

- Ну, поїхали, так поїхали, - кивнула Руслана, і першою вийшла з церкви.

Коли вони виїхали за це монументальне село, Нікатея почала пильно вдивлятися у далекі пагорби, які ніби вицвіли на сонці. Цієї миті її голова почала поморочитися, ніби якась порожнеча заполонила її розум. Не хотілося вже більше дивитися на цей обезкровлений край, що огортався в кокон порожнечі.

Невдовзі вони перетнули почорнілу та вигорілу ділянку поля, де обпалений грунт хрумтів під копитами коней. Смуги вигорілої трави, різних розмірів та напрямків, накладалися одна на одну, в якихось смертоносних візерунках. У цього поля був такий вигляд, ніби по ньому хтось прокреслив смуги величезним вогняним пензлем. Місцевість довкола лежала мертва, хоча по краях поля молода трава встеляла землю зеленим килимом, і дерева стояли в листяному вбранні. В цього поля був вигляд, який набуває вигорілий на сонці одяг. Не було в окрузі ані птахів, ані звірів. Нічого не було чутно і не видно. Ніщо не шаруділо в траві, не сиділо на гілках дерев. Ні бджіл, ні метеликів, - взагалі нічого не було.

До Нікатеї під'їхала Ільга, і рішуче заявила:

- Мені не подобається це місце.

Вона тримала рукоятку меча так, ніби мала намір пустити його в дію.

- І мені воно не подобається, - сказала Руслана, що їхала поруч. – Але, взагалі-то, ми не збираємося тут жити. Чи не так, принцесо?

Нікатея пирхнула від сміху, від її жарту.

- Правильно, не збираємося, тому давайте забиратися звідси.

Вона підборами послала свого коня вперед, переходячи з рисі на галоп. Дівчата поскакали за нею, заглиблюючись все далі та далі на південь.

Мертва місцевість ніяк не припинялася. Всюди були випалені ліси з кілометрами орних земель, витоптаними незліченними ординськими загонами. Уздовж доріг валялося безліч трупів, - тіла загиблих ополченців та біженців. В холодному весняному повітрі роїлися хмари мух, кружляли ворони. Спустошення, що панувало навколо, різко контрастувало з блакитним небом і теплим вітром. Крізь був попіл та повалені обгорілі дерева, і ще повсюди зеленіла молода трава, яка пробивалася крізь попіл та трупи людей. До теплого весняного вітру домішувався сморід гнилі та плоті, що розкладалася.

Тут взагалі не було жодних ознак і слідів тих, кого амазонки шукали. Тільки все відчутнішим ставав запах гарі, стояв неприємний сморід у повітрі. Але все це вказувало амазонкам на напрямок, і незабаром, за ближнім пагорбом, почулися крики та свист. Вони об'їхали цей пагорб, і виїхали на дорогу.

На дорозі стояв віз, поряд з ним валялися трупи. У возі порпався монгол, викидаючи на дорогу майно. Другий випрягував коней, третій здирав з убитих взуття та одяг.

Нікатея, круговими рухами правої руки позначила цілі, і в мить полетіли стріли, за своїм призначенням. Мародерство вмить скінчилося, вбиті монголи впали на землю, окроплюючи її своєю паршивою кров'ю.

Трохи далі дівчата натрапили на нові вози, і нових убитих. Серед багатьох порубаних і зарізаних простолюдинів лежали священики, в своїх довгих, заляпаних кров'ю рясах. За ближнім підліском щось горіло, і амазонки поскакали на вогонь.

За деревами горіли криті соломою хати, з яких складався цей маленький хутір. За сотні кроків від ближньої хати горіли тенти возів. Між возами знову валялися трупи.

А на дальньому кінці хутора монголи, надаючи собі хоробрості гиканням та свистом, атакували велику дерев'яну хату. Цей будинок був складений з товстих колод і критий черепицею, по якій скочувалися факела, які туди закидали ординці. Обложений будинок вдало захищався, і успішно огризався. На очах амазонок декілька монгол звалилися з коней, зі стрілами в головах.