*******

Думки принцеси обірвав стукіт копит. До них, по дорозі між хат, скакала Ільга, на своєму чорному жеребці.

- Нікатея, за пагорбом ще село! - крикнула вона, осаджуючи свого коня перед амазонками. - Але там нікого немає, воно порожнє, це кам'яне село. Там нікого. Але будинки на вигляд цілі, не рахуючи двох чи трьох, які спалені.

Нікатея підняла праву руку, даючи сигнал рухатися риссю.

Виявлене Ільгою село лежало на схилах меншого пагорба, який ховався за більшим. На вершині цього невеликого пагорба стояла монолітна церква, обнесена кільцем кам'яної огорожі. Всі будинки довкола теж були з каменю, з плоскими дахами, а деякі обкладені гранітними плитами. При поривах вітру там постукували віконниці та рипіли двері. Три будівлі, зі сторони лісу, являли собою купи почорнілого каміння.

- Руслано, обшукай кожен дім! – крикнула Нікатея. - Якщо хтось залишився живим, то він пояснить, що тут сталося!

Через проламані ворота амазонки заїхали на територію церкви.

Церква виявилася невеликою продовгуватою будівлею, зведеною в незапам'ятні часи. За стіною стояли високі темні сосни, за якими було видно ще якісь будівлі. Поруч із церквою було поглиблення, викладене з каміння, з якого беззвучно текла джерельна вода. До дверей церкви вели розбиті кам'яні сходи. Амазонки прив'язали коней біля джерела, а самі піднялися по кам’яних сходах.

Нікатея підійшла до високих подвійних дверей храму, і посмикала за кільце. Було зачинено. Вона дістала свій метеоритний меч і просунула його між дверима, намацала дерев'яну засувку і спробувала її підняти. Брус зрушив на кілька сантиметрів, але потім наче застряг. Марія просунула свій меч поруч із мечем Нікатеї, засув піднявся ще трохи, і зі стуком впав на підлогу. Дівчата налягли плечима на двері, і вони відчинилися всередину.

Приміщення було невелике, квадратне, з високою склепінчастою стелею. Хробаки поточили дерев’яні панелі, кольорова мозаїка в багатьох місцях облупилася, оголивши сіру, від плісняви, штукатурку. Підлога була встелена кам'яними плитами, чистими та рівними. Посередині кімнати, навпроти дверей, височів невеликий вівтар, накритий вишитим рушником, з грубого полотна, на якому стояла мідна лампа. Збоку від вівтаря стояла кам'яна чаша, для жертвоприношень, яка була доверху наповнена чистою водою. З іншого боку, від вівтаря, стояв металевий горщик з кришкою, для спалювання пахощів. Повітря в церкві ще зберігало їх слабкий аромат. Біля дальньої стіни стояло кілька трисвічників. Стільці та лави, що стояли по периметру приміщення, покривав товстий шар пилу, а кути були обплетені павутинням. Більше тут нічого не було.

Ільга голосно крикнула:

- Є тут хтось?

Відлуння завмерло десь зверху, під високим склепінням. Відповіді не було.

Ільга пройшла за вівтар, і відкинула завісу на дверях. За ними виявилося приміщення, така собі ніша, де зберігалося всіляке церковне барахло. Біля дальньої стіни цього приміщення знаходилися невеликі овальні двері, які були замкнені. Ільга відступила назад, глибоко вдихнула і вдарила ногою по замку. При другому ударі дерево тріснуло, а на третьому замок відлетів і двері відчинилися. За дверима була невелика комірчина, оселя доглядача. І тут теж були двері, які вже виходили надвір. У комірчині стояв дерев'яний тапчан, завалений купою старих та запорошених книг. Між книжками та сувоями валялися почорнілі кістки, мабуть чиїсь мощі. Поруч, на столику, стояла дерев'яна тарілка з кухолем. Їжа на ній покрилася пліснявою, а рідина в кухолі – білою плівкою. Ще на столі була калюжа воску, від згорілої свічки.

Ільга уважно оглянула все це, вийшла з комірчини і підійшла до Нікатеї.

- Тут давно нікого немає, і навряд чи хтось з'явиться. Пішли звідси.

Нікатея подивилася на неї уважно, потім перевела погляд на вівтар, потім на підлогу праворуч від нього.

- Ти нічого не бачиш? - звернулася вона до Ільги.

- А що я маю бачити? – перепитала дівчина.

- Кришка люка біля вівтаря. Мені не терпиться подивитися, що там унизу, під підлогою.

Всі підійшли до люка, і Ільга підняла його. Знизу потягло холодом і затхлою вологістю.

- Спустимося туди вшестеро, - промовила Нікатея. – Інші залишаються тут, нагорі.

Підвал, куди спустилися амазонки, був величезним та помпезним. Під маленькою церквою знаходився значущий зразок архітектури, невідомої історичної епохи. Внутрішні стіни цього приміщення були кам'яними та масивними, і воно йшло вниз, на кілька поверхів. Замість сходів, між поверхами, застосовувалися кам'яні плити, що лежали під кутом, і були з ребристою поверхнею. Всі кімнати були найрізноманітніших форм та розмірів – квадратні, трикутні та п'ятикутні. Незабаром амазонки потрапили до справжнього лабіринту, – кімнати та коридори змінювали одне одного, зливались і розходилися знову. Всі ці заплутані ходи тяглися нескінченно, і виходили, скоріш за все, далеко за межі церкви.

Кожна нова кімната перевершувала попередню своїми дивними формами та розмірами, і незабаром все це вже почало пригнічувати. Тим більше, що в їхніх пропорціях таїлося щось дуже чуже людській натурі. Нікатея швидко визначила із настінних зображень, що цей підземний комплекс було збудовано багато століть тому, а церква нагорі, скоріш за все, була прикриттям.