*******

На всьому шляху, перед її очима, розгортався кривавий гобелен війни. Гобелен, як завжди, складався з візерунків-картинок. Була картина з журавлем на колодязі, який наче чорною стрілою піднімався посеред спаленого села. На журавлі висів голий труп, головою вниз. Кров із розрубаного живота стікала на груди та обличчя, бурульками звисала з волосся. За селом кінь, погойдуючись, пробирався між навалами трупів, - тихо зі свистом іржав, тягнучи за собою кишки, що вивалилися з розпоротого черева. Була картина з розіп'ятою дівчиною, що лежала неподалік спаленого селянського двору. Вона лежала гола, закривавлена, і дивилася в небо скляними очима. Після цієї дівчини Руслана вирішила, на всіх парах, скакати на Переяслав. При швидкому галопі вона на три-чотири дні випередить орду. А може й більше, якщо не нарветься на якийсь передовий монгольський роз’їзд.

Через кілька годин скачки пішов дощ. Ґрунт наситився водою, і лісову дорогу пристойно розвезло. Туман та випари не дозволяли бачити диму пожеж позаду, але запах гарі вказував на те, що орда не так і далеко. І вона продовжує палити все на своєму шляху.

Незабаром дощ припинився. Разом з дощем зникли і звуки, було чутно лише подих холодного вітру. Жеребець пофиркував і постійно задирав голову, ніби відчував роздратованість господині, її нетерпіння. Руслана завела свого коня в хащі між сосон, і прив'язала до дерева. Сходила в кущі за потребою, де мало не втратила свою хутряну накидку. Потім раптово зупинилася, і втягла повітря в себе. Лісовий дух був змішаний з кінським ароматом, крізь який вона відчула запах чоловічого поту. Наступної миті її увагу відвернув кролик, що прошмигнув мимо. Лисиця, що гналася за ним, побачила Руслану і втекла геть, залишивши здобич у спокої. Руслана відчула, як у неї залоскотало в потилиці. Вірити почуттям не хотілося, але перевірити треба було, і тому вона спустилася трохи вниз із пагорба, на якому стояла. Внизу, вузькою дорогою, рухалося п'ятеро вершників. Їхні короткі луки були напоготові, і всі п'ятеро пильно вдивлялися в придорожні хащі. За плечем кожного з них виднілася рукоять дворучного меча, просунутого крізь проріз у плащі. У них були гладко поголені голови, з вузлами волосся на верхівках. Руслані стало ще холодніше, коли вона розгледіла їхнє світле волосся та звичайні слов'янські обличчя. Судячи з їхніх високих коней, вони самі були зростом під два метри.

Руслана здогадалася, що це були воїни Великої Тартарії. Про цих найманців їй амазонки розповідали. Руслана поглядом супроводила тартарців, і вони незабаром зникли з поля зору, за деревами. Да, воювати з такими – велика честь, але радощів це чомусь не додавало. Руслана піднялася вгору, відв'язала жеребця і рушила далі лісовою дорогою.

Дощ не припинявся, навіть коли ліс закінчився, і вже скоро вона виїжджала на тракт, що біг серед пагорбів, у бік Переяслава. І те, що вона побачила на виїзді з лісу, її вже не здивувало. Перевернуті вози, кінські трупи, розкидані мішки та пакунки, луб'яні короби та інший інвентар. І порубані, застиглі в різних позах тіла, які ще недавно були живими людьми.

Руслана під'їхала ближче, без побоювання, бо було зрозуміло, що бійня сталася десь учора. Вона вже навчилася розпізнавати такі штуки, хоча, швидше за все, це відчувала своїм тваринним інстинктом. Вона зупинилася біля крайнього воза, перекинутого в канаву, який просів на зламану вісь переднього колеса. Під возом лежала огрядна жінка, з неприродно вивернутою шиєю. На шиї виднілася засохла цівка крові, що скотилася з розірваних мочок вух. З них, скоріш за все, видерли дорогоцінні прикраси.

Не встигла Руслана повністю осмислити цю картину, як почула далекий спів. Вона застигла на дорозі, усіяній трупами, і слухала цей спів. Руслана смикнула поводи, вже готова поскакати далі, але чомусь зупинилася. Це було цікаво, і цей спів не викликав страху.

Вони вийшли із-за повороту, їх було семеро. Поверх старих кольчуг – сірі, короткі плащі з каптурами, які дружинники, зазвичай, носили під час негоди. Руслана знала, що такі плащі зовсім не пропускали воду, оскільки рік за роком просочувалися дьогтем, дорожнім пилом та жиром сальних рук. Носили такі плащі зрілі дружинники, і серед цих сімох молодих точно не було. Кожен з них тягнув вантаж, під яким і кінь міг впасти. Крім наплічних мішків та зброї, кожен в руках щось ніс: якісь ящики, казанки, візки та пакунки. За ними йшла купка переляканих селян. Передній дружинник ішов без нічого. За спиною в нього був довгий меч у шкіряному чохлі, а в руках щит із сокирою. Саме передній і заговорив з Русланою:

- Вітаю тебе, красуне! - гаркнув він, зупинившись посеред дороги. - Як ти тут опинилася? Часи такі, що краще вовка зустріти у лісі, ніж людину на дорозі. Мене звуть Добриня, а тебе як?

- Руслана, - відповіла дівчина. – Я до Переяслава їду. А ви хто, і куди прямуєте?

- Ми з новгородських дружинників, йдемо на Київ. А ці, - вказав він на людей, що збилися в кучу за ними, - біженці з Наддніпрянщини. Три дні тому їх оточив монгольський роз'їзд, частину вирізав, а частину розігнав. Ми натрапили на них у лісі, і ось тепер разом тікаємо від орди.

- Сміливо якось тікаєте, - зауважила Руслана. – З танцями та піснями.

- А ти вважаєш, що ми повинні плакати скопом? Від головної ординської колони тікали лісами, тихо та потай. Вона залишилася далеко позаду. А тут можуть бути лише дрібні дозори та роз'їзди, їхні розвідники. Вони нападають тільки на біженців, щоб поживитися золотом та сріблом. А на озброєних русичів не нападають, бояться.

Потім Добриня якось смикнувся, озирнувшись на всі боки, вдивляючись в трупи.