Розділ 4

Наступного ранку Нікатея спостерігала, з вікна своєї кімнати, як крутиться примарне Колесо Часу. Вона ще довго так стояла би, спостерігаючи за його обертанням, але тут піднявся сильний вітер. Вітер, до речі, не був початком, - початком було Колесо...

Але цей вітер народився на неосяжних просторах Київської Русі, де в цей час гуляла Смерть, в обнімку з ханом Батиєм. Вітер добрався до Переяслава, оминув фортечні стіни, і доторкнувся до обличчя принцеси амазонок. Цей вітер приніс запах смерті і нудотно-солодкуватий присмак тілесного розкладу. Нікатея здригнулася від цього дотику, і подивилася навкруги. Їй захотілося відчути не цю смерть, а щось прекрасне та одухотворене. Вона уважніше придивилася до цього світу, і була здивована його фарбами. Весна трохи запізнилася, але молода зелень вже пробивалася з кожного кущика, а набряклі молоді пагони вінчали кожну гілочку на дереві. Це було нове народження, а не смерть…

За кілька хвилин запах смерті зовсім розвіявся, але вітер ще стогнав над дахами будинків, вився навколо димоходів та сторожових веж, на фортечних стінах. Він ще деякий час жалібно завивав свою похоронну пісню.

Нікатея вийшла з кімнати і попрямувала до дальньої стіни монастиря, де проходили тренувальні бої амазонок. Першою вона там помітила свою приятельку Руслану, оголену до пояса і стискаючу обома руками рукоять тренувального меча. Її груди блищали від поту, а руде волосся збилося в грудку незрозумілої форми. Її противником була висока амазонка, з розвиненою мускулатурою та широкими плечима. Вузька смужка плетеної шкіри утримувала її довге волосся на голові, не дозволяючи йому падати на обличчя, яке було ніби висічене з каменю, - з гострими гранями та кутами. Якби не її груди, то її можна було би прийняти за чоловіка. І незважаючи на напругу їхнього бою, на цій високій дівчині взагалі не було поту. Обидві амазонки взагалі не моргали, а тренувальні мечі, в їхніх руках, рухалися впевнено та плавно, навіть коли вони переходили з однієї позиції до іншої. Якоїсь миті Нікатеї навіть здалося, що перед нею імперські амазонки, з тієї, далекої Атлантиди. А ще здивували їхні навчальні мечі. Це були зв'язані тонкі металеві пластини, які при ударі голосно клацали, і залишали на дівчатах червоні мітки. У Руслани, на ребрах, було три смуги, і ще одна на плечі. Вона докладала максимум зусиль, щоб не отримати в нагороду ще більше. На високій дівчині не було жодної мітки. Нікатея зрозуміла її секрет: виважений спокій протікав через неї, і вона була єдина зі своїм мечем. Так, вона була з ним єдина, і рухалася без жодної думки, в бойовому ритмі, - крок за кроком, рух за рухом, вдих-видих. «Вона майстер, - подумала Нікатея». Вже потім принцеса дізналася, що цю високу дівчину звали Ільгою, і вона була улюбленою ученицею Зари.

Раптом знову піднявся вітер, який приніс передзвін дзвонів. Руслана на мить зупинилася, і тривожно подивилася на Нікатею. Але це була лише мить. Тренувальний меч ще швидше закрутився в її руках. В повітрі брязкали зв'язані пластини, що ударялися одна об одну. Руслана почала відступати, відбиваючи удари Ільги. Якоїсь миті вона скривилася від чергового удару, зупинилася і опустила меч.

Скориставшись цим перепочинком, Нікатея крикнула їй:

- Увечері зайди до мене!

Руслана схвально кивнула і витерла піт з обличчя.

Через якусь мить Нікатея почула, десь праворуч, затятий стукіт. Було відчуття, наче дюжина палиць б’є по дереву. Зацікавившись цим гуркотом, вона вирушила на ці звуки.

За великою будівлею, із сірого каменю, монастирську землю було розбито на навчальні ділянки. Одні ділянки були мощені бруківкою, інші – засіяні травою, треті – пісковики, четверті – викладені слизькими плитами.

На крайньому утрамбованому майданчику, кроків сто на сто, голі до пояса дівчата, розбившись на пари, молотили одна одну дерев'яними мечами. Вони рухалися настільки плавно, що ніби танцювали одна з одною. Вони витончено змінювали позиції, - від ударів до парирування, і навпаки. Всі їхні рухи говорили про пристойну військову майстерність. Деякі молоді пари вели бій під невсипущим наглядом старших амазонок, які навіть у нерухомості випромінювали небезпечну грацію. Нікатея з любов'ю та ностальгією спостерігала за їх тренуванням, доки не побачила Зару на краю поля. Вона попрямувала до неї.

На зеленій галявині, на північному боці цього поля, були закопані стовпчики, – десять рядів, по п'ятдесят у кожному. Десять амазонок стояли перед ними, чекаючи на команду Зари. Ранкове сонце засліплювало їм очі, а легкий вітерець колихав верхівки дерев, біля дальньої стіни.

- Отже, дівчатка, - голосно крикнула Зара, - ви повинні пробігти між цими стовпчиками і повернутися по прямій назад, якнайшвидше.

- А навіщо це нам? - запитала одна з молодих амазонок. – Адже ми вчимося стріляти з лука і володіти мечем.

- Це, моя люба, вправа для вашої стійкості, - відповіла Зара. – Будьте ласкаві виконувати мій наказ.

Дівчата, по команді, побігли між стовпами. Та, що запитувала, найшвидше впоралася із завданням і підбігла до Зари. Інші трохи відстали від неї, а двох останніх Зара запустила по другому колу, а потім ще й по-третьому. Після цього всі пішли до помосту. Похила дошка вела до зробленого з колод настилу, над яким колихалися колоди, наче маятники. Між колодами-гойдалками треба було проскочити.

- Ну, хто перший? - запитала Зара.

Всі мовчали.

- Давай ти, - Зара вказала на говірку дівчину .